Для того, щоб узяти Піллау, треба було перехопити косу кліщами. Зробити це наказали морякам.
Із суходолу фортецю повинен був водночас штурмувати армійський корпус.
Для погодження дій Шубін побував у його штабі.
Попутно він не забув поцікавитись наслідками розшифровки донесення, яке було передано армійцям.
Так, спеціалісти зуміли розкусити цей горішок! Він, проте, був не з твердих. Для складнішої зашифровки, очевидно, не було підхожих умов.
На першому клаптику паперу прочитали:
“…Пірволяйнен, льотчик із міста Котка… не було моїм недоглядом… командир сам… спішному зануренні, як я уже доповідав”.
З цього можна було зробити висновок, що хтось, крім командира, регулярно інформував своє начальство про все, що відбувалося на підводному човні. В якомусь зв’язку згадувався і випадок з фінським льотчиком.
Однак це стосувалося минулого.
Про сучасне і майбутнє говорилося на другому клаптику, який був ще більше пожмаканий і надірваний по краях, ніж перший.
Ось що пощастило розібрати на ньому:
“…Піллау, чекаючи… кладовищі… взяти на борт пасажира… умовному сигналу “Ауфвідерзеен”…”
Перекидаючи містки між словами, не важко було відновити фразу повністю. Вона, очевидно, мала такий вигляд:
“(Нині перебуваємо в) Піллау, чекаючи (чогось!) на кладовищі, (готуючись чи готові) взяти на борт пасажира (за) умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.
Шубін був приголомшений. Літери стрибали і переверталися у нього перед очима, ніби він ще стояв у рубці свого катера, що підскакував на хвилях.
Спочатку над усе вразили слова: “За умовним сигналом “Ауфвідерзеен”.
Так, виходить, цей набридливий мотив, уперше почутий у шхерах, був умовним сигналом!
А Шубін вважав, що мотив причепився до нього через випадковий збіг!
Нічого подібного! “Ауфвідерзеен” зв’язаний з “Летючим Голландцем”, має пряме і безпосереднє відношення до тих ще не розгаданих таємниць, яких повно-повнісінько на клятому човні!
Шубін уважно перечитав текст.
Отже, “Летючий” — у Піллау! Принаймні був там у момент відправки донесення. Сподіватимемося, що не втік.
Але навіщо йому забиратися на кладовище! Як це розуміти — “кладовище”?
Шубін, роздратувавшись, зламав цигарку.
Однак головне було не в цьому. Головне було в словах: “Взяти на борт пасажира”.
Хто цей пасажир?
Шубін, звичайно, одразу аж затрусився:
— От би мене в Піллау з корабельним десантом! Я б пошурував там! Відкрив би підводного човна, як консервну банку, виколупав би звідти цього пасажира!
— А ви не хвилюйтеся, капітан-лейтенанте! — сказали йому. — Відкриють вашу “консервну банку” без вас. Усе буде нормально. Робіть свої справи. Спокійно висаджуйте десант, топіть кораблі!
Взагалі Шубіна покропили у штабі холодною водичкою. А він, зрозуміло, засичав, наче праска.
Бач, як? “Не хвилюйтеся!” “Спокійно топіть, висаджуйте!”
Шубін, дуже невдоволений, поїхав.
У машині він не переставав кипіти.
Князєв і Павлов, які сиділи на задньому сидінні, багатозначно перезиралися. Вони добре знали свого командира, розуміли його і любили з усіма його слабостями.
Річ у тому, що Шубін дуже ревно ставиться до слави свого загону, свого дивізіону, своєї бригади. До цього додалося тепер і якесь споконвічне бойове суперництво між флотом і армією.
Шубіну здавалося образливим, що “Летючого Голландця” захопить хтось інший, а не він, Шубін. Ще добре, якби захопили моряки, а то, ні сіло ні впало, чомусь армійці,— а втім, цілком шановані товариші.
У центрі Кенігсберга спустив скат, Князєв і Павлов залишилися допомагати шоферові, а Шубін вирішив пройтися, щоб розім’ятися і заспокоїтись.
Навколо було принишкле місто-попелище.
“Як гукнеш, так і відгукнеться”, — подумав Шубін, згадавши про Ленінград. — Гукнулося на одному кінці Балтики, відгукнулося на другому”.
Сюди б спеціальними ешелонами отих фабрикантів зброї, воєнних монополістів, усю люту, жадібну зграю! Узяти б їх за барки, трусонути, ткнути носом у ці купи щебеню, в скручену клубком залізну арматуру, в те, що залишилося від знаменитого колись Кенігсберга! Дивіться! Усвідомте! Відчуйте! Це ви перетворили його у попелище, бо така невідворотна сила віддачі, на війні!
Дивно було бачити тут бузок. Ніде і ніколи не зустрічав Шубін так багато бузку, причому такого гарного. Повний, незвично пишний, він настирливо пробивався скрізь поміж руїн. У його заростях починали невпевнено тьохкати солов’ї, ніби пробуючи голос і здивовано прислухаючись до тиші, яка панувала навколо.
Шубіну спало на думку, що штурман “Летючого Голландця” родом з Кенігсберга. У кают-компанії під час обіду він спитав уявного Пірволяйнена, чи не був той у Кенігсбергу. І уявний Пірволяйнен ледве стримався тоді, щоб пустотливо не бовкнути: не бував, мовляв, але сподіваюся побувати!
От і побував!
Тихий голос поруч:
— Ессен![32]
Мовчанка.
Знову боязке:
— Ессен…
Шубін опустив очі. Поруч стояв хопчик років шести у штанях на підтяжках. Обома руками він тримав маленьку порожню каструльку. Такі хлоп’ята з каструльками, судками, мисочками, завжди товпилися біля похідних кухонь у німецьких містах, які ми взяли.
Шубін присів навпочіпки перед малюком:
— Ві хайст ду, буббі?[33]
— Отто…
Когось туманно нагадував цей малюк. Кого?.. Худеньке серйозне обличчя, здивовано підняті темні брови… Ні, не пощастило пригадати!
“Ессен”…
Сила віддачі на війні сліпа, як і будь-яка сила віддачі. Гармата, що стріляла по Ленінграду, відкотившись, ударила не Гітлера і не Круппа, а цього пуцьверинка, бідолашного Отто з Кенігсберга!
Шубін вернувся до машини. Ривком він витяг звідти узяті в дорогу консерви, чорний хліб, пакети з концентратами.
Хлопчикові уявився, мабуть, добрий Санта Клаус з його різдвяним мішком. Тільки мішок цей був кольору хакі, солдатський.
Шофер, моргаючи білястими віями, здивовано поглядав на Шубіна.
— Ти чого?
— Сказано ж, товаришу гвардії капітан-лейтенант: убий німця!
— Дурень ти! Про озброєного німця сказано, з автоматом на шиї, який осідлав танк, тим більше на нашій території! А з цього німця ще, може, будуть люди!.. Як гадаєш, Отто? Будуть з тебе люди?
Подарунки не вміщалися в каструльці, падали з рук. Шубін озирнувся. У пилюці лежала пробита німецька каска. Він підняв її, перевернув.
— От і каструлька знайшлася!
І на серйозному личку нарешті з’явилася усмішка, слабке відображення чарівливої усмішки Шубіна.
Шубін пішов разом з Отто, щоб у нього по дорозі не відняли їжу. Із підвалів, розколин, дверей і вікон, наче шпаки із шпаківень, висувалися мовчазні німці і дивилися на цей похід. Попереду простував німецький хлопчик, притискаючи до себе перевернуту каску, вщерть наповнену продуктами, слідом ішов російський моряк.
Будинок Отто був печерою в буквальному розумінні цього слова. Над низьким входом нависали якісь рейки і бетонні плити, з яких стирчала арматура.
З печери виглянула стара жінка — чи вона тільки здавалася старою? її виснажене обличчя було припорошене пилюкою.
Шубін кивнув малюкові і швидко попрямував до машини, злякавшись, що йому почнуть дякувати.
Потім вілліс, вихляючи поміж руїн, швидко проїхав через Кенігсберг і зник у хмарі пилюки…
Яким же ти будеш, буббі, коли виростеш? Двадцять тобі сповниться, мабуть, у 1959 чи 1960 році. Чи забудеш ти цього російського військового моряка, який подарував тобі повну каску продуктів серед руїн Кенігсберга?
Невже забудеш?..
У місто Пальмніккен, де стояли гвардійські катери, Шубін повернувся надвечір.
Усі помітили, що він не те, щоб невеселий, — командирові перед боєм не можна бути невеселим, — а якийсь начебто задумливий.
Він сів на бухту троса, закурив, задивився на світле, майже біле море, що плюскотіло біля його ніг.