— Вимкни, вимкни, йолопе! Бога ради, вимкни!
Вкрадливий і ніжний жіночий голос вражає наш підводний човен дужче, ніж глибинні бомби!
Курт висмикує штепсель…
Але ж снів не вимкнеш, Лоттхен!
Навіть кам’яна втома не допомагає. Думки й уві сні крутяться далі. Мозок іскриться.
Що б я не робив удень, уночі неодмінно повертаюся до свого жахного сну.
Іноді сни бувають яскравіші й реальніші від життя, особливо такого одноманітного, як наше…
Та, може, тобі вдасться ошукати мене? Зроби це! Ошукай мене, Лоттхен, коли Ми будемо знову разом! Щодня, без упину, багато разів, повторюй: я вірна тобі, я завжди була тобі вірна!
І я, мабуть, повірю.
“Чим неймовірніша брехня, тим частіше треба її повторювати, щоб змусити в неї повірити”. Так сказав рейхсміністр Геббельс. На цих справах він розуміється…
Мені хоч би мить побути в нашому зеленому Кенігсберзі! Зробив би один глибокий жадібний вдих — і знову до свого пекла!
Але сімсотріччя Кенігсберга неодмінно відсвяткуємо разом! До славного ювілею лишилось небагато. В 1955 році мені буде тільки сорок п’ять літ. Хіба це вік для чоловіка?
Я не палю, не п’ю. До того ж у мене чудова спадковість.
В день сімсотріччя ми всією родиною побуваємо в розарії, а потім на озері.
Стяги Третього рейху — на будівлях, смугасті полотнища звисають до землі! Над містом гримлять марші!
Отто й Ельза підуть попереду, статечно взявшись за руки, а ми, як годиться батькам, услід за ними…
Коли я уявляю це, у мене менше болить голова.
Монотонно цокає годинник. Він поставлений за берлінським часом. Скрізь, на всіх просторах Німецької імперії, в самому рейху і в окупованих областях, а також на кораблях німецького флоту, стрілки показують берлінський час.
І я підраховую, — просто так, аби забутися, — скільки ще хвилин лишається до сімсотлітнього ювілею Кенігсберга…
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
КАЮТА-ЛЮКС
(ПРОДОВЖЕННЯ ЛИСТА)
Я вже писав про ірландського екстреміста, через якого я підбурив проти себе Гейнца. Та були й інші пасажири.
Для них пізніше обладнали каюту в кормовому відсіці, забравши звідти торпедні апарати. Звісно, там нема особливого комфорту. Та й не може його бути. В підводному човні занадто тісно. І все ж таки ця каюта — не наші двоярусні домовини і навіть не салон командира.
Ми називаємо її поміж собою “каюта-люкс”…
Довгою низкою, один за одним, сповзають наші пасажири у підводний човен. Спочатку бачимо тільки ноги, які повільно спускаються по вертикальному трапу. Потім — й обличчя. Ноги різні. Обличчя — однакові майже в усіх. Без особливих прикмет. Зосереджені, похмурі. Не обличчя — залізні маски!
Тільки один пасажир скидався, мабуть, на людину.
Та й то доки лежав у нестямі на підлозі. А тільки-но розплющив очі, як обличчя заціпеніло, як у мертвяка.
Я відзначив його у вахтовому журналі як “пасажира з Котки”. Ми, бачиш, записуємо своїх пасажирів, не згадуючи прізвища — лише за назвою міста: “Пасажир із Дубліна”, “Пасажир із Осло”, “Пасажир із Філадельфії”. Між іншим, це був, можна сказати, без квитка. Його виловили гаком у Фінській затоці під час моєї вахти.
Випадкового пасажира не помістили в каюті-люкс, — вона секретна. Він спав на ліжку Курта, а вечеряв з нами в кают-компанії.
Мене вабило до нього. Від нього віяло дивовижним душевним здоров’ям. У цій плавучій божевільні тільки він та я були нормальні. Але ми не встигли порозмовляти.
Була в нього ще й інша, неофіційна назва: “Людина тринадцятого числа”. Так його охрестили в кубрику.
Матроси були певні, що він принесе нам нещастя. Адже його виловили тринадцятого числа.
Хіба не дивно? На борту “Летючого Голландця” бояться привидів!
На нашому підводному човні — металевому острівці, набитому до краю технікою, переповненому механізмами, не вистачає тільки чаклуна, який виконував би ритуальні танці серед кренометрів і такометрів!
Матросів налякало те, що “пасажир із Котки” з’явився в супроводі почту чайок. За матроським повір’ям, чайки — душі загиблих моряків.
Проте “небезпечний” вплив “людини тринадцятого числа” тривав недовго.
Пробувши в нас кілька годин, він пішов назад у море. Загаявся, коли човен спішно занурювався. Тут ловити гав не можна. Ми пішли в глибочінь, а він лишився. Або потонув, або попав у полон до росіян.
Але така смерть не гірша й не краща за всяку іншу. Принаймні зекономив баластину, яку прив’язують до ніг, щоб труп відразу пішов під воду. Звичайно він тоне навстоячки, ніби наостанку витягується перед тими, хто лишається, у струнку…
Я пригадав похорон у морі. Ні, це була не страта, звичайний похорон. Умер матрос, наш із тобою земляк.
Стривай-но, де ж це було? У Тихому океані? Ні, перетинали Тихий океан у складі великого конвою. Йшло п’ять чи шість підводних човнів. А мені в час похорону запам’яталася самотність. Гнітюча. Страхітлива. Вузьке тіло підводного човна похитується на хвилях. А довкола океан, безкрая безодня вод. Значить, Атлантика. Це було в Атлантиці.
Так, без сумніву, не море — океан. Надто довгі були хвилі, що котилися мимо. І небо було надто велике, світле. Бо воно відбивало океан.
Того разу, по-моєму, ми перекидали тюки, набиті пропагандистською літературою.
Доводиться час від часу впорскувати під шкіру цим фольксдойче сильно діюче, тонізуюче. Наш підчовен виконує роль такого шприца для ін’єкції.
В цьому разі, наскільки я пам’ятаю, то були підбадьорливі ліки. Та іноді в шприці буває й отрута…
Коли я зійшов на місток, мої очі засліпило косе проміння. Сонце хилилося на обрій. Це був єдиний орієнтир у водяній пустелі.
Я поквапився пустити в хід секстан, щоб уточнити наше місце. А вахтовий матрос став до візиря[42] й заходився його повертати. На будь-якому боці виднокола могла виникнути небезпека., Другому матросові було наказано стежити за повітрям.
А внизу, на палубі, відбувався похорон. Він не забрав багато часу.
Пастора у нас замінює командир. Він виступив наперед з молитовником у руках і прочитав над мерцем молитву.
Потім загуркотіла баластина по борту, тягнучи за собою тіло, замотузоване в койку, схоже на мумію.
Команда: “Пілотки надіти!” — і всьому кінець. Поховання тривало не більше п’яти хвилин, якраз стільки, скільки треба, щоб зорієнтуватися за сонцем.
Не можна було занадто ризикувати, довго перебуваючи на поверхні!
Можливо, навально спускаючись, ми обігнали нашого сердешного земляка, який, витягнувшись, як на перекличці, поринав глибше й глибше до місця свого останнього спочинку…
Люди по-різному йдуть з нашого підводного човна.
Бідолашний Генріх пішов погано. Він не хотів іти. Але мені не можна згадувати про Генріха….
Я почав писати про пасажирів.
Деяким ще до смерті доводилося полежати в домовині. Маю на оці наші торпедні апарати. Декого доводилося проводити так — до нашого уявного затоплення.
Вони залазили в апарат по черзі. Потім Рудольф, наш мінер, наглухо зачиняв задню кришку. Обмінювалися умовним стукотом. Короткий удар по корпусу апарата: “Як самопочуття?” Удар у відповідь: “Гаразд”. Два удари: “Відчув себе погано”. Кожен повідомляв тільки про себе.
Люди лежали в цілковитій темряві, головою торкаючись п’ят сусіда. Потім Рудольф наповнював торпедний апарат водою і, зрівнявши тиск усередині апарата із за-бортовим тиском, відчиняв передню кришку. Люди по черзі вибиралися назовні й випливали — дуже обережно, не забуваючи про кесонову хворобу.
Так було тоді, коли командир не ризикував виплисти на поверхню. Але зате ми наближалися до берега майже впритул.
Зрозуміло, для того, щоб піти з човна таким чином, потрібні міцні нерви. Але після нашого потоплення у Варангер-фіорді (не забувай: воно уявне!) все змінилося, у тім числі й склад пасажирів.
Дико подумати про те, щоб наших теперішніх пасажирів заштовхували в торпедний апарат. У переважній більшості це немолоді, солідні люди, без будь-якої спортивної підготовки. Навіть каюта-люкс здається їм не досить зручною. Вахтовий офіцер бере під козирок, коли їх усаджують у надувний човен, щоб одвезти на берег. Очі при цьому рекомендують опускати. Наші пасажири не люблять, коли їм дивляться прямо в очі.