Іноді зустріч відбувається не біля берега, а у відкритому морі. Пасажир пересідає на корабель чи, навпаки, з корабля на наш човен. Найчастіше це буває вночі.
Пам’ятаю одну таку зустріч серед океану.
Ми прибули в точку рандеву, коли корабля з пасажирами ще не було. Він запізнювався.
Наш підводний човен виплив і, погойдуючись на хвилях, ходив короткими курсами й малими ходами. Я був вахтовий офіцер.
Ти не можеш собі уявити, що це таке — ніч серед океану!
Куди не глянь — вода, вода. А над нею в порожнечі висить самітний місяць. Нема нічого в світі самітнішого, як місяць над океаном…
Але й на молодику страшно посеред океану. Слабке, миготливе світло розхлюпано довкола. Хвилі безупинно котяться назустріч, несквапно оббігаючи земну кулю. Це картина первісного хаосу. Таким, очевидно, був світ, коли бог відділив світло од тьми.
Щось химерне спало мені на думку. Я подумав: як моторошно, мабуть, було богові! Чи не зі страху самітності він і створив нас, людей? Ми — тільки породження величезного космічного страху. Через те й життя наше з самого дитинства й до старості сповнене страхіттями, всілякими страхіттями.
Я зловив себе на тому, що бубоню:
— Бідолашний бог! Бідолаха!..
Я поясню тобі, Лоттхен, чому саме певен, що повернуся до тебе.
Наш командир — найкращий підводний ас Німеччини.
Він дуже обережний. Коли на воду спадають сутінки, командир незмінно посувається на глибині, безпечній щодо таранного удару. Вечірнє освітлення зрадливе. В перископ може здатися, що ще (або вже) темно. Човен випливе нагору, а його буде видно.
Командир виводить нас із таких небезпечних ситуацій, у яких скрутив би собі в’язи будь-який інший, менш умілий і досвідчений підводник.
Нещодавно “морські мисливці” ганяли нашого човна під водою протягом кількох годин. Сальники дали течу. Від гідравлічного удару на лівому гребному гвинті лишилося тільки дві лопаті, і швидкість зменшилася. Глибинні бомби сипалися за кормою, як яблука з дерева в бурю.
Я подумав, що Готлібу не допоможуть і його чотирнадцять кладовищенських квитанцій.
І все ж командир вивів човен. Пірнув під звуконепроникний шар і втік.
Він знає, як свої п’ять пальців гідрологію Балтійського, Північного, Норвезького та інших морів (гідрологія, звісно, міняється залежно від пори року).
Колись я пояснював тобі, що є перепади щільності води, крізь які не проникають звукові хвилі. А під водою нас переслідують за звуком. Пірнувши під такий, немовби панцирний, купол, ми можемо маневрувати там або ж спокійно відлежуватись на грунті. Туди не досягають навіть “дзвінки диявола”, як ми називаємо Асдик.[43]
Крім того, командир щоразу звіряється з картою корабельних аварій.
Це, власне, карта світового океану, але вона рясніє особливими позначками. Досить поглянути на неї, щоб зразу ж зорієнтуватися на велетенському морському кладовищі.
Наше місце — ось воно! Зовсім недалеко від нас, на такій-от глибині, лежить “Шаленість” — лінійний тридечний корабель британського флоту, що його затопили французи в такому-от році. Трохи далі, на таких-от координатах, — знаменитий “Титанік”, який наскочив на айсберг щойно перед першою світовою війною. А ось прогулянкова яхта “Іграшка”, водомісткістю стільки-от тонн. Вибір, як бачиш, великий.
Ми вже не раз грали в піжмурки з ворогом на морському кладовищі. Гейнц жартома називає це опоганенням могил.
Командир підводить переслідувачів до затонулого корабля, випускає трохи солярки — для принади, а потім, круто повернувшись, відходить перемінними галсами. Він не вдає мертвого, — ні. Але замість себе підставляє під удар мерця!
На поверхню піднімаються уламки. Солярка і уламки!
Чому б не дати переслідувачам трохи задоволення? Наступного дня в переможних реляціях з’явиться повідомлення про новий затоплений німецький човен. А наш підводний човен, цілий-цілісінький, виринає з води на другому кінці моря. Гра в піжмурки триває…
Щойно я відпоював водою Рудольфа, мого сусіда по каюті.
Бідоласі привиділося, буцімто він у церкві на заупокійній месі.
— Невже ти не чуєш, Венцель? — мимрив він, ухопивши мене за руку і весь тіпаючись. — Ну от же — орган! Служка задзвонив у дзвіночок! Співають дівчата, хор! Боже мій, я чую, як ридає моя мати!
Я підтримував його тремтячу голову, побоюючись, щоб він часом не відкусив краєчок склянки.
Цього разу припадок минув швидко. Я навіть не викликав Гейнца. Все одно він не сказав би нічого нового. Слухова галюцинація! З нашим Рудольфом це буває.
Рудольф відкинувся на подушки, сорочка на грудях була мокра — половину води він вилив на себе.
— Заспокойся! — сказав я. — Ти моряк, візьми себе в руки!
— Я спокійний, — пробурмотів він. — Я спокійний, ти ж бачиш. Я спокійний, як сільське кладовище…
Ці дні він занадто багато дивився на траурне повідомлення, яке висить над його ліжком. І от наслідок! Я винен, бо недогледів.
Де й коли він роздобув цю регенсбурзьку газетку? (Регенсбург — його рідне місто). На наші бази майже не привозять провінціальних газет. І уяви собі: це був саме той номер, де на останній сторінці мати Рудольфа сповіщає про заупокійну месу по синові, лейтенанту флоту, який загинув смертю героя у Варангер-фіорді, і таке інше!
Рудольф вирізав з газети це оповіщення, дбайливо його обкантував і повісив над своєю койкою.
Спочатку це виглядало як жарт, хоч і похмурий, правда, але все ж жарт. Рудольф щораз повторював: “Я повно прожив своє життя, навіть прочитав траурне повідомлення про самого себе”.
А потім почалися оті слухові галюцинації…
Я один з небагатьох на нашому підводному човні, які досі ще зберігають ясну голову.
Професор Гільдебрандт завжди хвалив мою голову. Він вважав, що я вмію переконувати. Ганив лише за пристрасть до метафор і деяку сумбурність викладу. І все ж він збирався залишити мене при кафедрі.
Я б читав лекції в Кенігсбергському університеті, в тих аудиторіях, де вчився сам. З часом ти б стала панею професоровою. І тоді не треба було б ризикувати життям, щоб переконати тебе в тому, що я живий.
Але — затуманіла ясна голова!
Річ у тім, що Кенігсберг не тільки місто великого Канта. Це разом з тим і колишній центр комтурства Тевтонського ордена, а згодом опора Другого і Третього рейху на Сході.
І от почали бити барабани, заревіли труби, і од вітру, який вони здійняли, порозлітались мої акуратні конспекти з філософії.
Мабуть, у житті кожної людини (а також, гадаю, і народу) є рокована поворотна дата. Припущено помилку — непоправну, і все котиться по похилій площині казна-куди!
Для мене такою датою був 1934 рік. Фюрер проголосив могутність Німеччини на морі, і я, розпрощавшись з Гільдебрандтом, пішов до училища підводного плавання.
А коли вся Німеччина переступила роковану дату?..
У першій світовій війні — я пам’ятаю цифри — загинуло два мільйони німців, стільки ж, скільки населення у всій Данії. Нині, напевно, загинуло втричі більше, тобто населення Швеції.
Лоттхен, зрозумій! Мені набагато важче, ніж іншим — Рудольфу, Готлібу, Францу, Курту! Я більше думаю, ніж вони. Це — кадрові офіцери флоту Великої Німецької імперії, їх навчали тільки одного — вбивати. А я вмію не тільки ще. Все ж таки я закінчив університет…
Інколи я шкодую, що закінчив його…
Чи може виникнути миролюбна Німеччина — ось головне питання!
Чи немає фатальної невідворотності, історичної приреченості і обумовленості всього, що сталося? Сім’я військових катастроф — чи не закладено воно в самих глибинах німецького духу?