Олександр промовчав.
— Сіли ми навколо гостя під нашим деревом і критикуємо його, але, звичайно, ввічливо. Колись, кажемо, письменники більше писали про кохання. Чому? Хіба стали менше кохати? А коли нові і пишуть, вибачте, якось в’яло і все більше про зраду або нещасливе кохання. А нам треба про щасливе!
— Трапляється і про щасливе.
— Теж неправильно описано, я вважаю. Поцілувались на останній сторінці, розписались, і книжка закінчилась. Мені не цікаво так.
— А як же тобі цікаво?
— Мені і моїй дружині, — поважно додав він, — цікаво прочитати далі — про подружнє життя. Як воно будується, який є позитивний досвід. Я б хотів прочитати про людей, які покохали одне одного замолоду — як я і моя дружина. Люблять, розумієш, дуже сильно і багато років. Ніякої фальші між ними, жодного слова неправди. Пройшли через усякі випробування, хвороби, довгу розлуку і прожили щасливо до самої смерті. Оце був би роман!
Він захоплено подивився на Олександра.
— Письменник не образився на тебе?
— Здається, ні. “Буду старатися, каже. Найголовніше, що я підмітив на кордоні, — це те, що ви щасливі. А щастя — непереможна сила!” Потім засміявся. “Я, каже, якби зумів, усіх вас так описав, що найкращі дівчата країни тільки б за прикордонників виходили заміж”. — “А що, і правильно, — зауважив мій прожекторист. — Обману не буде, товаришу письменник. Прикордонник — людина надійна!”
Олександр схвально кивнув.
— Зачекай-но, — сказав начальник, певно відважившись. — Що я тобі покажу зараз!
Він збігав у дім і приніс фотографію дружини.
— Ось яка вона в мене, — гордовито сказав він. — Подобається тобі?
З оздобленої черепашками рамки виглянуло наївне личко з круглими, здивованими очима. Коси було укладено на голові віночком. Чимось скидалася на ту дівчину, яка любила “перечитувати” Ленінград, “перегортаючи його гранітні сторінки”. Але в тієї очі, звичайно, були виразніші, яскравіші.
— Гарна, — ввічливо сказав Олександр, повертаючи фотознімок.
— Так? Знімок, врахуй, поганий. А насправді вона куди краща. Красуня вона в мене. — Він спожватився. — Що ж це я про себе та про себе! Про нас із дружиною. А ти як вирішуєш це питання?
Олександр знизав плечима. Виходило негарно. На відвертість належало відповідати відвертістю. Але він зовсім не вмів говорити на такі теми.
Потім знову згадав про дівчину в театрі. А про неї б розповів, коли б покохав? Ні, напевне. Це образило б її. А хіба він дозволив би собі її ображати?
У деяких дівчат, напевно, можна закохатись, коли вони слухають музику. В сусідки був тоді такий гарний вираз обличчя, зосереджено-ніжний, майже молитовний.
Він тільки одвернувся на мить, а вона вже була тут як тут, поряд із ним, ніби малесенький ельф спурхнув у ложу з люстри, що висіла над залом. А з оркестру в цей час звучав акорд, протяжно-томливий, величний.
“Це ж тема великого міста! — здивувалась вона. — А ви не знали?..”
— Ой! Заговорив я тебе! — з каяттям сказав начальник поста. — Ось ти й сумний став. Ходімо заправимося. Штормових качок будемо доїдати.
Позаминулої ночі був шторм, а в негоду птахи летять на світло маяка, як нічні метелики на вогонь, і розбиваються об вежу. Вранці кок підібрав кілька і тепер балував команду.
— Ходімо! — Олександр встав. — Через годину мені на вахту.
Ніякого руху на протилежному березі — ні вогника, ні іскорки. Двоє в кущах нерухомі. Вони розмовляють пошепки.
Точніше — це монолог. Говорить один — уривчасто, ніби відкушує кінці фраз. Другий лиш кидає репліки і уважно слухає. Він здивований. В його звичайно мовчазного помічника приступ відвертості!
— О! Ви назвали мене генералом диверсій. Ви мені лестите. Цвішен — ось кого можна назвати генералом диверсій. Я всього-на-всього старший фенріх, кандидат на офіцерський чин. Мій вік, бачите, було призвано вже наприкінці війни. Мені було вісімнадцять років. Я побажав віддати життя за фюрера і подав документи про відмінне закінчення школи плавання. Колишній чемпіон Європи Фріц Ягдт вважав, що я можу стати плавцем світового класу.
Командування задовольнило моє прохання. Після перевірки мене призначили у з’єднання адмірала Гельмута Гейє. Наша частина була на особливому становищі. Особовий склад випробовував секретну військово-морську зброю.
На очах у мене випробовували “Зеехунди”, двомісні підводні човни, а також катери-торпеди. Команда націлювала катер на ворожий корабель, потім викидалася за борт.
Гра зі смертю? Так. Але деяким щастило повернутись, особливо коли їх страхував другий катер, який перебував поблизу.
Через півтора місяця, у відповідності із моїм побажанням, я попав до загону бойових плавців. Ми тренувалися вдень і вночі. Італійці, як ви знаєте, випередили нас щодо цього, і треба було надолужити прогаяне.
Я, учень Ягдта, як і завжди, був у числі других. Одного разу, під час відвідин, сам Лев — так ми називали адмірала Деніца — звернув на мене увагу. Я дістав поза чергою звання старшого фенріха, кандидата на офіцерський чин.
На жаль, війна швидко наближалася до кінця. Сили наших сухопутних військ слабішали. Флот було загнано у гавань. Саме тому диверсія — уже як засіб оборони, а не нападу — виступила на передній план.
Так, цілком правильно. Це сказав Кеннінгхем:[50] “У небезпечному становищі єдиний вихід — атакувати!” Ось ми й атакували.
Звичайно, нам не пощастило добитися таких наслідків, як, скажімо, італійцям у тисяча дев’ятсот сорок першому році. Пам’ятаєте: на керованих торпедах вони проникли на александрійський рейд і атакували два лінкори — “Куін Елізабет” і “Велієнт”?
Начальство повторювало: протриматися за всяку ціну! Зволікати час! Ні, це не був страх перед агонією, хоча й кажуть, що той, хто помирає, всіляко намагається відтягнути останню, неминучу хвилину. Ми ще сподівались. Нам пояснювали, що в підземній Німеччині за нашою спиною виковують зброю перемоги.
Правильно! Геббельс називав її чарівним мечем Нібелунгіїв. Йшлося про атомну бомбу.
Але з бомбою ми, німці, запізнилися. Кажуть, всього лиш на півроку.
Я, однак, ще встиг одержати свій залізний хрест. Це було майже під кінець. У час вашої висадки в Північній Франції. Мене послали знищити міст через один із каналів на Шельді. А втім, ви знаєте про це не гірше за мене. Ви ж читали мій послужний список. Там розписано куди краще, ніж було насправді.
Отож-бо! В диверсії вирішують тренування, чітко відпрацьовані рефлекси, звичка. Сотні разів ми висаджували міст, так би мовити, уявно. А потім після півночі моя група спустилася під воду й потягла міну по каналу — майже на плечах. Мороки було з нею — до сьомого поту.
Я наказав мінятись через кожні п’ятнадцять хвилин. Двоє пливли, тягнучи за собою міну, третій посувався по дну, штовхаючи її ззаду. Четвертий відпочивав. Сили, розумієте, треба було берегти. Протягом усього шляху ми жодного разу не піднялися на поверхню. Як не поспішали, але тільки під кінець ночі притаскали міну до мосту. Важливо було не сплутати мости, як сталося з нашими попередниками. Довелося піднятись на поверхню, щоб зорієнтуватись. Я і фельдфебель Дітріх випірнули без найменшого сплеску — нас цього спеціально вчили. Потім ми по стропилах піднялися нагору.
Це буїв “наш” міст, який ми мали висадити. Виявилося, що доведеться зняти вартових. Це. знаєте, роблять дуже просто, ось так… Ну-ну, не буду! Хотів наочно показати. Важливо, розумієте, зразу добратись до горла! Можливо, вам коли-небудь знадобиться.
А втім, що це я? Ви ж тільки посилаєте на завдання. Все своє життя проводите в кабінеті або в легковій машині, зважуєте, обмірковуєте, потім проводите таких, як я.
Втім, я б із вами не помінявся. Мені було б нудно. Небезпека робить життя різноманітнішим…