— А раніше, в давнину, коли я ще дівчинкою в батька корови пасла, пам'ятаю, таких з села виганяли,— підхопила Ягустинка.
— Ну, цих ніхто не скривдить, бо є кому заступитися...
І, знизивши голос, поглядаючи скоса на Ганку, яка копала попереду перший скраю рядок, Ягустинка зашепотіла сусідкам:
— А перший її захисник — чоловік Ганчин. Бігає за Ягною, мов той пес.
— Господи помилуй... Що це ви за дивину кажете! От гріх який!.. — перешіптувалися жінки, так само копаючи й не підводячи голови.
— Наче він один! Адже за нею, мов за сукою, всі парубки ганяються.
— Бо дівка таки вродлива, що й казати! Здорова, як молода телиця, лицем біла, а очі, мов льон у цвіту. Та й дужа — не всякий чоловік її поборе.
— Нічого не робить, тільки жере та висипляється, чого б то їй вродливою не бути?
Жінки замовкли на хвилину, бо треба було зсипати картоплю на купу. Потім вони вже тільки зрідка перемовлялися про те, про се і, нарешті, замовкли, бо раптом побачили, що з села полем біжить Юзя, Боринина дочка.
Юзя підбігла, задихавшись, і вже здалека гукала:
— Ганко, біжи швидше додому, з коровою щось трапилось!
— Господи Ісусе, з якою?
— Та з Рябою... Ох, не можу дух перевести.
— А в мене серце завмерло, думала, з моєю! — скрикнула Ганна.
— Вітек її щойно привів, бо лісник вигнав череду з гаю. Ряба перелякалась — адже вона тільна... Як прийшла, так біля хліва й повалилась: і пити не п'є, і їсти не їсть, тільки качається по землі та реве так, що страх!
— А батька вдома немає?
— Ні, ще не повернулись. О боже, боже, така корова! Адже не раз повен горщок молока давала. То ходім швидше!
— Зараз, зараз, я миттю прибіжу! — Ганка вийняла немовля з Ряднини, наділа на нього шапочку з китицями, загорнула в свій фартух і побігла до села. Вона була так збентежена звісткою, що зовсім забула опустити підтикану спідницю, і відкриті до колін ноги її біліли здалека на ріллі. Юзя бігла попереду.
А люди, що копали картоплю, зігнувшись кожен над своїм рядком, посувалися неквапливо, працювали дедалі повільніше, бо їм тепер ніхто не дорікав і не підганяв їх.
Сонце вже котилося на захід і, ніби розжеврівшись від шаленого бігу, червоніло величезним колом і опускалося за чорні високі ліси. Темрява густішала й повзла вже по полях; сунула борознами, крилася по ровах, збиралася в кущах і поволі розливалася по землі, оповивала все, гасила й приглушувала барви. Тільки вершини дерев, вежі й дах костьолу горіли полум'ям. Дехто повертався вже з поля додому.
Людські голоси, іржання коней, ремиґання волів, торохкотіння підвід дедалі частіше розлягалися в тихому присмерковому повітрі.
Защебетала на костьолі сигнатурка — найменший дзвін,— скликаючи на вечірню. Люди зупинялися, і шепіт молитов, ніби шарудіння опалого листя, шелестів у присмерку.
Пастухи з піснями й веселими вигуками гнали худобу з пасовиська, і череда сунула дорогою в тумані куряви, з якої раз у раз виринали могутні голови й круті роги.
Мекали вівці, ворони злітали з поля і линули зграями, тонучи у вечірньому промінні,— тільки голосний крик позначав їхній шлях у повітрі.
— Шкода Рябої — добра корова.
— Е... не в бідняка трапилось.
— Однаково шкода тварини, пропаде, бідна.
— Немає господині в Борини — от усе й марнується.
— А хіба Ганка не господиня?
— Для себе вона господиня... Живуть з чоловіком у батька, мов пожильці, так і дивляться, аби щось ухопити, а батькове добро нехай пес стереже.
— А Юзька ще дурна, яка з неї поміч!
— І чого б то Борині не віддати землю Антекові?
— А самому перейти на їхній хліб? Старі ви, Вавжеку, та дурні,— перебила жваво Ягустинка.— Го-го, Борина ще міцний, може ще оженитися. Дурний він буде, як усе на дітей запише.
— Еге, міцний він, міцний, а років із шістдесят має.
— Не бійтеся, Вавжеку, кожна дівка піде за нього, аби тільки слово сказав.
— Таж він уже двох жінок поховав!
— То, може, бог дасть, і третю поховає. Поки живий, хай дітям не дає ні клаптика землі — навіть такого, щоб тільки ногою можна було ступити. Вигнали б його, поганці, як мої діти мене. Вони б його так нагодували, що мусив би чи в найми йти, чи з голоду здихати, а чи з торбами попідтинню ходити. Віддай усе, що маєш, дітям, вони тобі віддячать! Якраз стане на мотузок, щоб повіситись, чи на каменюку — на шию прив'язати.
— Люди, додому час, вечоріє.
— Час, час! Сонечко вже зайшло.
Люди хутко позбирали мотики, кошики, горщики, в яких їм приносили обід, і один за одним посунули межею, перемовляючись між собою. Тільки стара Ягустина все з тим самим запалом проклинала власних дітей, і заодно — увесь світ.