— Правда, правда! — підтакувала невістка, невимовно рада, що свекор злагіднів.
— Скажи Антекові — коли привезе картоплю, нехай одразу до корови береться. Треба оббілувати її й розрубати. Я прийду од війта і допоможу вам. Нехай її в клуні до балки підвісить — буде безпечніше, бо ще собаки порозтягають.
Старий хутко скінчив їсти й устав, щоб переодягнутись, але відчув таку втому, такий біль у кістках і сонливість, що повалився на ліжко і зараз же заснув.
А невістка пішла на свою половину і, пораючись там, раз у раз виглядала у вікно, щоб подивитися на Антека, який вечеряв на ґанку. Він, як звичайно, статечно й повільно набирав страву, ложку за ложкою, час від часу поглядаючи на став. Заходило сонце, і на воді вигравали золотисто-пурпурові веселки й вогненні кола, крізь які, наче білі хмарки, пропливали з ґелґотінням гуси, розсіваючи дзьобами краплини води, ніби разки кривавих перлин.
В селі стояла метушня, наче в мурашнику. На обох берегах ставу раз у раз здіймалася курява, чути було торохтіння возів. Мукали корови, які заходили в став по коліна, поволі пили й підіймали важкі голови, а з їхніх широких морд спадали тонкі струмочки води.
Десь на тому березі ставу чути було глухе ляскання праників — це жінки прали білизну — та глухе монотонне гупання ціпів у якійсь клуні.
— Антеку, розрубай-но кілька пеньків, бо я не здужаю,— несміливо попросила Ганка. В голосі її чути було страх, бо Антекові нічого не варто було вилаяти або й побити її без будь-якого приводу.
Антек навіть не відповів, ніби не чув. Попросити вдруге Ганка не зважилась, і сама почала рубати пеньки. Антек мовчав, лихий, втомлений цілоденною працею. Він мовчки дивився на той бік ставу — на велику хату, що світила білими стінами й шибками вікон, бо в неї било останнє проміння. Червоні квіти жоржини виглядали з-за кам'яної огорожі і яскраво пломеніли на тлі стін, а перед хатою, то в садку, то біля огорожі, миготіла висока постать — обличчя її не можна було розгледіти, бо вона щохвилини зникала то в сінях, то під деревами.
— Спить, як той пан, а ти роби на нього,— буркнув Антек з люттю, тому що батькове хропіння чути було аж на ґанку.
Він вийшов на двір і ще раз глянув на корову.
— Хоч корова й батькова, але ж і нам збиток,— сказав він жінці. Ганка кинула рубати дрова і пішла допомагати Кубі, який саме привіз картоплю з поля.
— Ями ще не вичищені, доведеться зсипати в клуні.
— Батько казав, щоб ви з Кубою в клуні корову оббілували й розрубали.
— Вміститься і корова, і картопля,— шепнув Куба, відчиняючи навстіж двері клуні.
— Я не різник — білувати корову! — огризнувся Антек. Більше вони не говорили нічого, чути було тільки гуркіт картоплі, яка сипалась на землю.
Сонце згасало. Вечоріло. Лише на заході ще палали заграви кольору застиглої крові й тьмяного золота, і від них на став сипався наче мідний пил. Вода переливалась іржавою лускою і тихо плескотіла.
Село поринало в морок, у глибоку дрімотну тишу осіннього вечора. Хати меншали, наче припадали до землі, тулилися до похилих дерев, до сірих тинів.
Антек з Кубою звозили картоплю, а Ганка з Юзею поралися по хазяйству: треба було загнати на ніч гусей, нагодувати свиней, які з кувіканням лізли в сіни і встромляли ненажерливі рила в цебра з пійлом для скотини.
Треба було подоїти корів. Вітек щойно пригнав їх з пасовиська і закладав їм у ясла по оберемку сіна, щоб спокійно стояли, поки їх доїтимуть.
Коли Юзя почала доїти першу корову, Вітек виліз з-за ясел і спитав тихо, тривожно:
— Юзю, а хазяїн сердиться?
— О господи, відшмагає він тебе, бідолашного, та ще й як, і Так лаявся, так лаявся! — відповіла Юзя, повертаючись до світла і затуляючи обличчя рукою, бо корова раз у раз хльоскала хвостом, відганяючи мух.
— Хіба я винен?.. Лісник мене прогнав, та ще й хотів палицею побити, ледве я втік... А Ряба відразу стала ревти, стогнати і на землю падати, от я її й пригнав...
Вітек замовк і тільки тихо, жалібно схлипував та шморгав носом.
— Вітеку! Та не реви ти, як теля! Вперше, чи що, тебе батько битиме!
— Авжеж, не вперше, а все одно боюсь... Ніяк я биття витримати не можу...
— Дурний! Такий здоровий хлопець, а боїться! Ну, добре, я вже умовлю тата.
— Умовиш, Юзю? — скрикнув він радісно.— Адже це лісник вигнав мене з коровою з лісу, а я...
— Умовлю, Вітеку, ти вже не бійся.
— Ну, коли так... на тобі цього птаха! — шепнув Вітек радісно і вийняв з-за пазухи дерев'яну іграшку.— Глянь, як він сам бігає.
Він поставив іграшку на поріг хліва, накрутив, і птах почав кивати головою й походжати, підіймаючи довгі ноги.