– «Сю силу и я знаю,» сказав сміючись Джур, «бо платив ій по 40/0 місячно.»
«Бач! бач!.. а що!» скрикнув Жук, наче зрадівши; «ну слухай же дальше: котре літо у нас у Черніговщині плохі урожаі – трохи що не голод; хвороба на скотину; заробитків нема; винокурні и сахарні заводи у панів запустіли; пани збідніли; а налоги ростуть и ростуть… Мужик платить… а з чого він платить? Прийде збірщик: «давай подушне!» а подушного нічим заплатить и продать нічого; клуня и комора пусті!.. А все таки: «давай подушне, а то оцінують и ту останню телицю, котроі взять и чума посоромилась.» От и несе мужик жінчину плахту до жида у застанову; позичає у Ицька два карбованці, оддає іх збірщикові, а жидові через зиму заплатить втроє… От-то де крепацтво наших селян; жид закрепостив и панів… Заведи ти на селі хоч невеличку позичкову кассу и ти усе село визволиш з жидівскоі кабали… Хиба тут не буде громадскоі користи?» спитав Жук, дивлячись на Джура таким поглядом, наче перед ним стояв той самий жид – банкир, що закрепостив селян.
– «Поможи тобі Боже!» одповів Джур. «Тілько навряд чи послухає твоєі проповіди мужик, хоч ти й надінеш народнє убранє – и підеш за плугом…»
«Цить, цить, цить!» заторохтів Жук. «Не носити му я народнёго убраня, заигрувать з мужиком не буду; за плугом не ходити му, бо й не вмію; проповіди ні якоі не держатиму, бо добре знаю, що народові вже й попівска проповідь остила… Я буду тілько працювать, учить ділом и давать пораду тілько тогді, як у мене питатимуть.»
– «Добре, добре…» говорив Джур. «А жида де дінеш? Покіль він шинкувати ме у селі – уся користь, яку придбають селяне з твого проводу, йти ме до жида в кишеню за горілку.»
«Не вся, а певно якась частка її ити ме; бо без горілки не можна, и ми пємо…»
– «Пємо, та не упиваємось.»
«И селяне не упиваються; не вір тому, хто говорить, буцім селане стали більш пить: пють вони и тепер стілько, скілько пили и 20 літ назад; але пропивають тепер більш; бо колись за відро горілки платили пять золотих, а тепер пять карбованців: виходить, що пють в одну міру а пропивають більш ніж в шестеро, та не без того ще, що й жид обсчитає: дасть в набор кварту, а запише – дві…»
– «Чим же ти запоможеш сему лиху?» допитувався Джур.
«Треба чимсь запомогти, та вже в сім разі «запомога не од нас, а хиба од Бога»…
– «От тобі й на!» зареготався Джур. – «От тобі й «сила», котра не знає чим побороть жида й горілку.»
«Не регочись, брате!» визвірився Жук. «Буцім ти й не розумієш, що жид – тут пяте колесо до воза… Хиба без жида не буде й шинку! Гай-гай! ти згадай лучче про те, що половина бюджету в нашім государстві складується з горілки.»
– «Еге! та от ти куди стрижеш! Значить: акциз – по боку!»
«А ти думав як? щоб тілько одного жида по боку!.. Хе-хе-хе!..» Жук засміявся тим сміхом, в котрому можна почути не одну тілько веселу иронію, але якесь инче, смутне чувство. Тим часом Джур и Жук прийшли до Жуковоі кватири.
«Заходь, покуримо», сказав Жук.
– «Дякую! нема часу; треба швидче йти до дому, передягнусь, та до Бокогрія.»
«Ну йди, та додержи ж слова! Через десять днів поідемо до мене в хутор… чуєш?»
– «Чую, чую… прощай!»
«На здоровє!»
– «Щасливоі дороги.»
Товариші розійшлись.
Жук прийшовши до дому, довго міряв ступнями свою кімнату и вдовж и впоперек, покіль не ввійшла дівчина и не покликала ёго обідати.
II
Весна того року була раня, тепла; косовиця почалась рано. Звичайно: в Черніговщині коло Батурина починають косить перед Купалом, а того року почалась косовиця далеко раньше; вже коло половини червня стояли инде копиці сіна.
Почтовим шляхом по дорозі до Батурина іхав простий візок трояком. На передку сидів погонич, хлопя літ під 16, босе, в одній сорочці и в соломяному брилі: спека була велика, так варом и варило. На заді воза сиділо двоє проізжих. И одежу, и лиця іх так занесло курявою, що не можна було розпізнати, хто з іх білявий, а хто чорнявий… Коні тюпали помаленьку и піднимали страшенну куряву, котра так стовпом и стояла. На дворі була така тиша, така тиша, що навіть листя на вербах ні каплі не тремтіло… Привязаний до дуги почтовий дзвоник не то що-б дзвонив, а якось жалібно голосив, наче й ёго добрала літня спека.
То іхали Жук и Джур в рідну хату до Жука, де ёго ждала неня и сестри.
«Ану хлопче! торкай пристяжних,» заговорив Жук до погонича… «Он – бач права зовсім не везе, й посторонки телюпаються. Торкай!.. от – от – недалеко. То й пече-ж!.. Господи!»
– «Добре таки пече,» сказав погонич, буцім не дочувши слов Жука про пристяжну. Жук знов озвався:
«Ну бо, хлопче! поганяй швидче! Дивись – ідемо наче з копами. Ну!.. приідемо до дому – мій могорич»