– «Які?» спитав Хмара.
– «Раз ті, що приневолювали дітей учиться, а друге, що в школах погано вчили и били.»
– «А ви б то гадаєте, що можна не приневолювать?.. можна вивчить не бивши? Гай! гай! се ви так говорите, що не знаєте зовсім мужика… Вже ж ми й не мужики, а хиба нас не драли, як вчили? хиба даром кажуть люде, що за битого двох небитих дають?»
Віренко одвернувся и вийшов у другу кімнату; Жуку гидко було спориться з Хмарою, він перевів розмову на що инче.
– «Пора б нам, Семене Иванович, розквитоваться за отой клинок – знаєте? що торік ще я говорив вам… а то от-от наідуть межовать.»
– «Не за мною діло стало: давайте, спитаймо старих людей, виберім третчиків, нехай розсудять.»
– «Що ж судить – коли земля моя!»
– «Ви кажете, що ваша, а я кажу, що моя: от и нехай люде розсудять, хто прав, хто виноват.»
– «Слухайте, Семене Иванович!» залебезив Хмара, беручи Жука за обидві руки; «що вам стоіть той клинок: двісті квадратних сяжнів землі, та 17 дубків… Се для вас – тьфу, а для мене, чоловіка бідного, се велике діло, тай межа не буде зіпсована у мене. Уступіть ви мені той клинок!»
– «Як же я вам ёго уступлю, коли він не мій?»
– «А чий же він?»
– «Ви кажете, що ваш.»
– «А ви – що ваш.»
– «Еге! значить: ні ви мені, ні я вам не можемо уступать; треба, щоб нас люде або суд розвів.»
– «Отсе нехай Господь криє! з роду не сподівався, щоб довелось з вами судиться.»
– «Судиться не сором,» сказав Жук.
Довго ще Хмара лебезовав, заходив він коло Жука и сяк и так – нічого не вдіяв; Жук стояв на своєму: «нехай люде або суд розведуть нас!» З тим Хмара и поіхав, обіцюючись скоро навідаться до Жука.
Того ж дня в вечері зібрались у Жучихи воєнні. Сопун зайшов у кабинет до Жука и став роздивляти на стінах портрети.
– «Се хто такий?» спитав Сопун, показуючи на одну фотоґрафію.
– «Мій знаёмий, разом були на університеті; та, здається, ви стрічали ёго и у нас в домі – лікар Джур.»
– «Ба! тепер нагадую!.. так, так! бачив я ёго у вас. Чи ви знаєте, де він тепер?»
– «Хто ёго зна'! давно вже не пише до мене… він був за кордоном; може доси вернув в Россию.»
– «Ні, й доси за кордоном.»
Жук схопився и причинив двері.
– «Ви як про се знаєте?» спитав він Сопуна.
– «Моя знаёма писала… писала, правда, давно, ще з початку осени… Джур у неі лікарем, у неі й живе, десь на Рені; писала и в якім городі, та забув.»
Жук посилковався затаіть свою цікавість и замовк, думаючи розпитать у Сопуна подрібицю другим часом. – Але Сопун принявся сам широко вести розповідь про Лаврову, про її красу, про її розвій, и виходила з ёго розповіди Лаврова чимсь таким високим, що, як кажуть, ні пером написать ні в казці росказать.
VІ
На другий день Жук не витерпів и побіг до Сопуна на розвідки про Джура. Ті вісти, котрі він одібрав про Джура, особливо ж про Лаврову, запевнили ёго, що Рися вилетіла з Джуровоі голови. «Як же тепер зробить,» думав Жук, вернувшись до дому, «чи просто з одного разу все росказать Рисі, чи трохи-по-троху підготовить її?» Ёму здавалось, що красче кінчать в один раз; але прийшла думка, що треба спершу порадиться з старою и з дружиною.
– «Боязко, сину, говорить з-разу,» радила стара Жучиха.
– «Чого боязко?»
– «Щоб не було так, як з Сонею… цур ёму! Мене накаряв міх, так я й торби боюсь… лучше, синку, повагом!»
– «А ти, Соню, як думаєш?» спитав Семен.
– «По моєму, не слід тяг ти; одклад не йде в лад; Рися й сама трохи не завірена, що Джур забув про неі.»
– «Ну, як знаєте діти… та тілько коли б воно знов не вийшло чого!.. крий Боже!.. Заступи нас, свята Варваро!» И Жучиха набожно перехрестилась и глянула на образ.
Отже того дня якось и сам Жук не рішився заговорить з Рисею, наче ёму жаль її було, наче жаль було розвіять ту мрію, в котрій ходила Рися, и котра справді – давно розвітрилась.
Другого дня в вечері, сидячи за чаєм, Жук завів річ про Джура; силкуючись, щоб бесіда йшла весело, він згадував часи свого студентства, згадував усе, що знав смішного про Джура. Рися мовчки перегортувала листки якоісь новоі книжки, а Жучиха не спускала з Рисі очей: вона запримітила, що Рися ніби прикусує губи, ніби ій немила Семенова розмова, – и стара не помилилась.
– «Годі, Семене, шутковать!» озвалась Рися. «Мені здається, що тебе кортить сказать щось нове про Джура; ну и говорив би швидче, просто, без обиняків… так?»
Семен не видержав строгого погляду Рисі, засоромився и мовчав.
– «Ну, що ж мовчиш?» допитувала Рися, «говори!..»
– «Коли говорить, так слухай!» И Семен принявся росказувать, що взнав од Сопуна про Джура. Рися сиділа мовчки, підперши голову обома руками и поставивши лікті на стіл. Вона сціпила зуби и дивилась на верх стіни, наче перед її очима не стояла та стіна и не закривала далекого безкраёго краёзору.