– «Еге! ге!.. так он воно що! Ну коли так, то се річ друга; треба ёму втерти носа, треба ёго підборкать.»
– «А чи знаєте ще те, що Жука до всего підстроює отой Віренко?»
– «Се той Сибирець. що недавно вернули ёго з Сибири?»
– «Еге!»
– «Цитьте ж – се не переливки! Тут діло не просте: то-то я бачу, що Куличане піднимаються на диби… аж бач, воно що!.. Не даром же вони против апостолів таке несли… бач, каже, з апостолів нема користи: нам треба шевців та ковалів, а не апостолів… бач! Тривайте ж!.. так воно не буде! Отакі то греблі рвуть… Поганяй ти, диявол! швидче!» гукнув Гуж на погонича.
VIII
Рися поіхала… В домі Жуків стало якось не так як було: усе стояло на своім місци; тіж стіни, таж мебель, тіж люде, не має тілько однієі Рисі – и кожному чоловікові з боку стало примітно, що виізд Рисі нагнав якийсь смуток на дім Жуків. Стара Жучиха ходила наче не своя: то вештається и суєтиться мовчки по всім хатам, то сяде знов, як скоро по смерти було мужа, під своім любимим вікном, плете чулок; пучки її перебігають по прутках, а очи вставляться и дивлятъся кудись далеко: не на гумно вже, як колись було, не на сад, не на церкву, – ні, вони дивляться кудись висше церкви, низше неба, наче хочуть знайти ту далеку краіну, куди заіхала Рися.
Минуло тижнів шість. Од Рисі прийшло два листи: один з Відня, другий з Цюриха: писала Рися, що вона записалась в університет, що екзамен здала добре. Семен и Соня на радощах аж в долоні сплеснули; Жучиха всміхнулась, глянула на образ, перехрестилась и знов взялась за чулок.
Аж ось заголосили під ворітьми дзвінки и біля Жучишиного двору зупинилось три вози. Сім чоловік в панскому убрані війшди в дім, по-зад усіх стояв наш знаёмий Хмара.
– «Що воно за оказия?» подумала Жучиха. «Що се за гості, та ще як раз на обід… Лишенько ж мені!.. треба швидче бігти до куховаря, щоб страви стало на всіх.»
Жук и собі не мало здивовався; побачивши між гістьми офицера в жандармскім убрані… Один з гостей з гербовими ґудзиками виступив наперед, підойшов до Жука и спитав:
– «Ви Семен Иванович Жук?»
– «Я,» одповів Жук.
– «Я судовий слідователь, а отсе зі мною товариш прокурора, коміссар, жандармский офицер и становий; а ото останні – ваші сусіди: дворяне Хмара и Кабанець; я взяв іх за свідків… По волі начальства я мушу потрусить вас.»
Жук трохи поблід. В душі ёго закипіла злість. «Порядки благоустроєного государства» підняли в ёму цілу хуртовину: він в очевидь бачив, на скілько заспокоєне в «благоустроєному государстві» житє частних людей. Як евангельский злодій, про котрого сказано, що ніхто не відає, коли прийде «тать в нощи», так и слуги «благоустроєного государства» вриваються, коли захочуть, в дім кожного и роблять, що хочуть…
Жук пересилив себе и спокійно спитав слідователя:
– «Чого ж ви шукатимете, трусячи мене?»
– «Законопротивних бумаг и книг.»
– «Добре! шукайте!.. Тілько спершу объявіть мені, як слідує по закону: з якоі причини ви труситимете мене?..»
– «З волі и по приказу начальства…»
– «Се не причина…»
– «Другоі ми не знаємо…»
– «Та, коли так, то й я вас не знаю; будьте ласкаві, покажіть мені приказ начальства, щоб я завірився, що ви справді од начальства, и щоб я знав, що ви чиновники, а не хто инчий…»
– «Хто ж инчий має право трусити?» одповів слідователь.
– «Всяково буває… самі добре знаєте…»
– «Се-б то як?» перебив товариш прокурора, «се-б то ми самозванці?»
– «Я сего не кажу, я хочу запевниться, що ви не самозванці.»
– «От становий и сусіди ваші Кабанець и Хмара запевнять вас, хто ми; а приказу ми вам не покажемо… не гайте нам часу, ведіть у кабинет!..»
Жук здвигнув плечима.
– «Коли по волі не хочете, ми потрусимо по неволі; поламаємо замки у вашому бюрі и потрусимо,» сказав слідователь.
– «Робіть, що хочете,» одповів Жук.
Принялись трусить. Передивились усі столи, скрині, переширили усі мишачі нірки; дивились у груби, лазили на горища, ходили по коморах, в омшанику, були и в клуні… Одложили на бік вид могили Шевченка, книжку Бока «Про здорового и недужного чоловіка» и два якісь листи. Скінчали трусеницю, стали розпитувать Жука. «Де печатана книжка Бока?» спитав слідователь.
– «В Москві, – хиба не бачите?» одповів Жук.
– «Гм! тут нема першого листка… може воно печаталось у Лондоні?»
– «Може,» сказав сміючись Жук.
– «А що отсе за листи у вас, відкіль и від кого?»
Жук глянув на листи и сказав:
– «Один з Чернігова од мого товариша, другий з Києва од лікаря.»
– «А про яке отсе товариство пишуть до вас з Чернігова?»
– «Се писалось кілька літ назад, як клопотався я завести позичкову кассу.»