– «Гм!»
Чиновники стали ще раз читать той лист. Перечитали… переглянулись один з другим и вернули Жуку.
Написали акт, що нічого законопротивного не знайшли, и стали прощаться просячи у Жуків вибаченя, що потревожили іх: «Знаєте,» говорив жандарм, «наше діло підневольне, ми не по своій волі; велять – повинні слухать.»
Чиновники поіхали, зістався Хмара, щоб поговорить «про своі сусідскі діла».
– «Чи знаєте, Семене Иванович, що отсе усе значить?» сказав Хмара, лестячись до Жука.
– «Добре знаю: те значить, що вас не приняли в позичкове товариство…»
– «Що ви, що ви! Господь з вами! щоб я пішов на таке паскудне діло!.. Оборони мене Боже!.. От нехай мене отсей святий хрест побє!» Хмара перехрестився…. «А я дорогою випитав у слідователя: се на вас зробив донос Гуж.»
– «За що?»
– «Не знаю.»
– «Е! ви всі одного Бога чорти, усі одним миром мазані… Коли б правда ваша, що Гуж зробив донос, так певно, що ви ёго підбили, – бо за що б Гуж доносив на мене?..»
– «У ёго вже натура така: може хотів вислужиться… отже й скріпився… так ёму й треба!..»
– «Тревайте!» перебив ёго Жук; «коли ваша правда, так я подам на Гужа жалобу, за те, що він зробив донос, и напишу, що довідався про се од вас.»
– «Борони Боже!» скрикнув Хмара, підскочивши з свого місця… «Як се можна! я вам по дружбі, потайно се сказав, а ви хочете писать!.. Як се можна!.. ви мене погубите, за се мене в Сибір запроторять…»
– «От и виходить, що тут якась брехня єсть!.. Ну, та се ваше діло; а я знаю що робити, знаю, що бучу підняв не сам Гуж: без підпалу дрова не горять…»
Хмара ще раз забожився, що він не сном ні духом не причастен ні до чого, що все се Гуж скуёвдив, попрощався и поіхав.
Через пів року у Куликах поселився жандармский унтер-офицер. Рідкий день виймався такий, щоб він чого-небудь не замутився у двір, а часом и в дім до Жучихи: то рука заболить – прийде лікарства просить; то прийде позичить чорнило, або купить чого и т. и…
IX
Наступив 1872 рік.
Весна. Жуківский сад мов молоком облитий: дерева в повнім цвіту во всій красі; ясне чисте сонце повагом, гордо пливе по синёму небу. На садовому ґанку в домі Жучихи лежить великий килим, на ёму двоє дітей: дівчинка и хлопя. Хто б не глянув на іх, зразу б вгадав, що то Семенові діти – обоє як вилитий батько!.. Біля дітей купа играшок, стара нянька забавляє дітвору. А в домі и в дворі Жучихи велика суєта: кучер на конюшні лаштує и запрягає коней; служанка носиться то в кухню з дому, то в дім з кухні. Стара Жучиха якась сумна, замислена вештається, клопочеться, вкладуючи и завязуючи торбинки: в одну вона кладе пиріжки, в другу – всячину, в третю жарену курку. Коні запряжені и підъіхали до рундука: слуги почали виносити з дому подушки и клунки…
– «На що ви, матусю, стілько понапікали? де ж нам з отсими торбинками возиться,» говорить Соня.
– «Бери, доню, бери! воно не заважить; ідеш на день, бери на два.»
Вложились. Стали прощаться. По старосвітскому звичаю усі, хто був у хаті, сіли. Ніхто ні слова… Ще хвилина – піднялась стара Жучиха, а за нею и всі: стала вона перед образом, положила три земні поклони, перехрестила сина и мовчки, обнявши, стала ціловать ёго.
– «Не барись, синку!» єле промовила стара, а слёзи так и текли з очей. «От-як на старість! самотою зістаюсь… лишаєте мене одну…»
– «Як одну – а он двоє вам унуків,» сказала Соня. Жучиха глянула на унуків, зітхнула и ще кріпше заплакала.
То Семен віз у Киів свою жінку до лікарів. За другою дитиною Соня стала хоріть, худіть и жовтіть. Своі лікарі довго лічили, довго поіли її латинскими приправами – нічого не помогало, а в кінець нарадили іхать у Киів.
Киівскі лікарі задержали Соню на цілий місяць. Семен зістався з нею.
Раз якось Жук зайшов у книгарню до Литова купить якусь книжку. На другім боці книгарні стояв якийсь мужчина и розмовляв з купцем, лиця ёго не видно було Жукові. Почувши голос того мужчини, Жук здрігнув и инстинктивно обернувся: перед ним стояв Джур.
– «Ба! Антоне!» скрикнув Жук.
Джур подавсь назад и почервонів.
– «Чи справді не пізнаєш?» питав Жук, підходячи ще близше.
– «Здається… Жук,» промовив стиха Джур.
– «Здається… не бійсь, не вклепався!.. вірно: Жук. Та хиба ж таки я так перемінився, що трудно пізнать мене?»
– «Таки перемінився,» одповів Джур; відступаючи до дверей. «Чи на довго в Киів?»
– «Коли випустять… я привіз недужу жінку.»
– «Ба, я й забув и не поздоровив тебе… Ти вже й жонатий – скажи, з ким?»
– «Приходи до мене, так побачиш… а то я не скажу.»
– «Добре, добре, зайду, конечно зайду; скажи, де ти задержався?»