Жук дав адресу.
– «Завтра з-ранку певно зайду до тебе; жаль, що сегодня не можна: зараз іду до вельми недужого в село, а вернусь хиба в ночи… ну, та побачимось!.. Бувай здоров!» Джур поклонився, протяг Жукові руку и не то що вийшов, а вибіг з книгарні. Слідом за ним побіг и Жук, щоб швидко занести жінці таку несподівану новину. У себе Жук застав лікаря.
– «А вгадай, Соню, кого я бачив?»
– «Не люблю вгадувать, кажи просто, кого?»
– «Джура!»
– «Що ти!.. чи правда? де він?»
– «Тут у Києві.»
– «Давно?»
– «Не скажу, не розпитував, не було часу, Джур вельми хватався до якогось недужого в село.»
– «Хиба ви знаєте Джура?» спитав лікар.
– «Як же, як же… ми разом вчились, були приятелями, він у нас ціле літо гостёвав… Та як поіхав за кордон, так наче в воду впав: кілька літ ні слуху ні духу… аж де стрілись… казав, завтра зайде до нас.»
– «Чудно!» одповів лікар.
– «Що чудно?» спитав Жук.
– «Я за певне знаю, що Джур хотів сегодня іхать зовсім з Києва.»
– «Куди?»
– «Далеко – аж у Єгипет.»
И Семен и Соня витріщили очи на лікаря.
– «Чого в Єгипет?» спитали вони разом.
– «Гоіться… у ёго чахотка… ёму не довго жить; він зовсім спродався… и дім свій продав.»
Кожне слово лікаря більш и більш підбивало у Жуків цікавість и кидало іх у дивовижу. Вони стали розпитувать у лікаря подробицю про Джура и от-що лікар росказав ім.
– «Позаторік приіхала з-за кордону до нас у Киів богата пані Лаврова и привезла з собою домашнёго свого лікаря, вашого приятеля Джура. Маючи у себе великий гурт знаёмих поміж панами, Лаврова за пів року зробила Джурові таку практику, якоі не має у нас ні один лікар-профессор. У Києві тілько й говорили, що про Джура. И справді стояв він того! було де не посій, там и вродить Джур. Та й везло ж ёму здорово! Через рік він купив у Лавровоі дім; вступив товаришем до акціонерного банку и став директором… Далі виступив з дисертациєю про глисти, взяв учене званє – доктора медицини и став доцентом в університеті. И хто ёго зна як у ёго ставало часу: усюди він поспівав: и в банк, и в університет, и в клініку и на практику… Війшов він у велику славу; гроші загрібав лопатою, а все таки Лавровоі не кидав, був у її лікарем, и жив у неі… Ходила про іх сяка-така гутірка; ну, та у нас у Києві вже без того не можна… Отже останнёю зимою став Джур кашлять. Кашляє та кашляє, а далі и кров показалась… Погане діло! зібрав він до себе на пораду трохи що не всіх киівских лікарів, и я був. Роздивились, вислухали… Е, погано!.. бучорчатка… треба іхать в Єгипет, там може ще й протягне»…
– «То то,» заговорив Жук, «дивлюсь я на ёго й сам собі не вірю: чи се Джур, чи ні? такий він став худий, та чудний з лиця.»
Даремно другого дня Жуки ждали до себе Джура: він не приіхав, – він ще з-вечера виіхав у Єгипет…
X
Соні полегшало; и в Жуківці повеселійшало, особливо як в кінци весни прийшла від Рисі звістка, що вона іде до дому.
– «Видно, що я не зовсім грішна,» говорила Жучиха стара. «Бог почув моі молитви: сохранив моіх дітей и одвернув од Рисі нещастє. Яка б то вона була безталанна, коли б одружилась з Джуром.»
Рися довідавшись, що в Петербурзі заводять при медицинскій академїї курси для женщин, стала на тім, щоб залишить цюрихский університет и перебраться у Петербург, сподіваючись на те, що разом одчинять усі чотири курси и вона здасть екзамен прямо в четвертий курс.
Чим більш підходив той день, в котрий сподівались Рисю в Жуківку, тим більш Жучиха становилась неспокійна; серце матери лічило не дні, а години. Забула стара Жучиха про все, тілько одно й було у неі на думці, щоб швидче приіхала Рися. Стара не зводила своіх очей з воріт: як тілько загуркотять на улиці колеса, вона зараз и біжить до вікна.
– «Йване, Йване!.. Параско! Параско!» гукає вона на слуг, «біжіть швидче до воріт, подивіться, чи не Рися іде.»
На-силу дождалась стара приізду своєі любоі Рисі. Рисю й пізнать трудно було, так вона змінилась: підросла, роздобріла…
– «Де се, Рисю, твоя коса?» питалась стара у Рисі, дивлячись на її обстрижену голову. «Ти мабуть нездужала, так вилізли коси?»
– «Ні, матусю, се я умисне обстриглась.»
– «На що?»
– «Красче так, менше діла; з довгою косою й возня велика: треба її чесати, вбирати, тратити час – а часу у мене зайвого не було; треба було пильновати про вченє… От я й обстриглась, так красче, швидче.»
– «Може воно й так,» одповіла стара, «то якось не яково, чудно… у дівчини обстрижена голова, наче у хлопця… Наші люде очи тобі висміють… у нас дівоча коса – святе діло.»
– «Байдуже! хай сміються!»
– «Та вже ж, дарма ярма, аби воли були; дарма коса, аби ти була з нами,» говорила стара Жучиха.