Алеж Бовкун помилився! Молоде дівоче серце знає тілько вроду та вподобу; воно не вдаряє на те, чи Німець, чи Москаль, чи Украінець ёму сподобався… любов не знає національности.
– «Коли, тату, не буду за Носаревим, не буду й ні за ким! або в черниці піду, або вік дівовати му,» говорила батькові Одарка.
– «Як знаєш, доню, а за кацапа не оддам, у ёго и звичаі, и мова, и віра не наша; ні… ні!.. не буть козі на торзі.»
– «Тату! він хрещений и миром мазаний таким самим, як и ми.»
– «Говори! хрещений, та не по нашому: у нас обливають, а у іх погружають. Сказав: не оддам! от усе! годі й балакать.»
Одарка замовкла. Носарев більш не сватався и перебрався на другу кватиру. На другу зиму – якось скоро після водохреща у Бовкунового кума виходила дочка за-між, Одарчина ровесниця и подруга. Зазвали Одарку, вить вінця. Вбралась Одарка звичайно, наче на весілє, и пішла.
– «Не бався-ж там довго, доню!» говорила Бовкуниха, виряжаючи дочку.
– «Чого-ж я, мамо, бавити мусь довго: покіль люде сидітимуть, потіль и я; як же спізнюсь, то може и заночую.»
– «За пізно не ходи! краще переночуй там. Тепер зима; часом звірюка нападе,» додав од себе Бовкун.
Весело плели дівчата вінця; весело вони співали; Одарка не одставала ні в чім; тілько так як на половині ще вінець, вона одізвала на бік молоду и сказала:
– «Отсе, сестро! не тобі кажучи, так у мене зразу заболіла голова, так закололо у грудях, що пробіг: ратуй! Піду швидче до дому.»
«Де-ж таки до дому!. Приляж Одарочко на печи… може полегшає…»
– «Ні, ні! піду до дому, зовсім не здужаю.»
Молода пожалковала, пробовала задержать Одарку, не помогло! Одно твердила Одарка: «до дому, та й до дому.» Попрощалась и пішла.
Пройшовши гоней з двоє и порівнявшись з двома товстими вербами, що стояли на цвинтарі, Одарка примітила, що біля дзвіниці стоіть якийсь чоловік. Він кашлянув, рушив з місця и промовив: «Дарія!»
– «Вона и єсть!» обізвалась Одарка.
Чоловік підбіг до неі и обоє яко мога швидче пішли, звернувши у глухий переулок. Одарка уся трусилась!.. «Ох! говорила вона, чи ще далеко? Як ноги трусяться… страшно.» – «Зараз, зараз!» одповідав ій той чоловік. На кінци переулка стояла кибітка запряжена трояном добрих коней.
– «Сідай! сідай швидче!» сказав Одарці той чоловік, що йшов з нею.
– «Сіла вже,» сказала Одарка.
– «Кутайся добре!.. ноги закутай, щоб не померзли; бо мороз – аж тріщить.»
– «Вже, вже, закуталась… Ну, швидче… Ох! страшно, серце бється, мало не вискочить… рушай!»
Чоловік скочив у кибітку и сказав: «Ну, Ванюха! работай!!»
Погонич підобрав віжки, смикнув коней, крикнув, свиснув таким посвистом, яким уміють свистати тілько великорускі погоничі а наш брат ні за що не свисне… коні пустились на в-за-води, кибітка понеслась стрілою… Ніч була зорява, місячна, сніг вилискувався як срібло…
– «Що отсе наша Одарка так довго не приходить!» говорила на другий день стара Бовкуниха, затоплюючи піч.
– «Видно заспала,» одказав Бовкун.
Через кілька хвилин в хату до Бовкуна прийшла ёго кума.
– «А я отсе одірвалась з дому до вас, куме, щоб провідать Одарку вашу… Як вона?» спитала кума. «Учора не досиділа й до кінця вінець: хто її знає, що з нею сталось, певно з пристріту!.. Голова, каже, болить… до дому піду. Чого ми не робили, як не силовали не послухала и пішла.»
Бовкун й Бовкуниха слухали куму мов води в рот набравши. Вони не зразу й зрозуміли, що воно за притча. «А де-ж Одарка?» спитав з дивовижею трохи згодя Бовкун, а Бовкуниха и кочергу з рук випустила.
– «Як де?» питала дивуючись в свою чергу кума. «Хиба нема? вона-ж пішла до дому.»
– «Та що се ти, кумо! чи не жартуєш часом? де-ж би дівка ділась, коли-б пішла?»
– «Цур ім таким жартам! Єйже Богу пішла до дому, та се мабуть ви жартуєте,» говорила кума.
– «Як бачу: погані жарти…» озвався Бовкун. «Що-ж отсе таке жінко? га? Як ти мислиш?»
– «Ой чоловіче! Я й ума не приберу, шо воно таке! Отсе так! от тобі й вінкоплетини!.. Ой горенько-ж моє! Де-ж вона ділась? Боже-ж мій милосердний! де вона? певно звірі розірвали…» и Бовкуниха заголосила наче по мертвому.