Та особливо два мої твердження, висловлені в «Echach» сего часопису, стягли на мене найтяжчі громи з боку жидівської преси, а власне твердження про змагання жидів до економічної, а евентуальне також і до суспільної гегемонії, а також про їх конспіраційний спосіб поступування. Помину мовчки всі ті масні епітети, якими обкинула мене жидівська преса за висловлення тих тверджень. Для мене найцікавіше було зачудування жидівських апологетів при тій нагоді, немовби моє твердження було чимось нечуваним. «Заколот жидів у Галичині! Неймовірно!» — скрикнув обурений др. Ліппе; «Диявольське та підле підбурювання!» — скрикнув львівський «Izraelit»; «Антисемітське підбурювання!» — повторяє д. Адольф Інлендер у «Оjczyznie». І жоден з них навіть не пробує інакше опрокинути моє твердження. Та хіба ж організація жидів у конфесійні громади та кагали така велика тайна? Чи тайна їхні садистичні релігійні закони? Чи тайна, той величезний вплив, який мають ті організації на справи економічні та суспільні, а не лиш виключно на віроісповідні? Чи нарешті тайна — та віками вироблена могутня лучність цілого жидівського племені, якої один прояв я показав у діяльності «Аliance Izralite». Чи все те речі, про які невільно говорити? Річи, що не мають ніякого значення для нашого краю, у якім 10% людності — жиди? Чи, може, нарешті, се все антисемітські вигадки? Здається, що ні, бо ось що читаємо, прим., у варшавськім жидівськім органі «Głos», у збірній статті від редакції, в якій засідають також світлі одиниці жидівські: «Жидівському питанню з погляду суспільно-економічного особливе забарвлення надає зорганізована відрубність. Жидівський визиск своїм змістом не різниться від звичайного визиску, але різниться особливо гидкою формою. Народ, позбавлений землі й обмежений у виборі занять, зробився паразитом, що живе з кровавої праці інших. Уняте в тісні карби лучності, дідично виспеціалізуване до сповнювання лиш деяких чинностей жидівство витворило особливу збірну організацію, призначену одиноко до визискування інших. Бувають між жидами не тільки капіталісти, але також пролетарії; та дивний се пролетаріат, бо хоч часто майже вмирає з голоду, та засоби для свойого існування здобуває звичайно тільки визиском чужих елементів. Треба тут додати, що наслідком виспеціалізування в певнім напрямі жидівський визиск далеко зручніший, далеко консеквентніший і тому також далеко шкідливіший і надто ще прикріший у своїй формі від звичайного визиску, хоча своїм змістом зовсім не різниться від нього. Спеціалізація нарешті вчинила жидів нездібними до інших занять, а се діло дуже важне тому, що хоч би жиди й найліпше сповнювали свою спеціальну функцію в суспільнім поділі праці, їх для виконування тої функції занадто багато. Досі в нас дуже мало звертано увагу на сю обставину. Статистика занять виказує, що коли в Англії, яка має так широкі відносини торговельні та промислові, посередники творять тільки 5-6% загалу людності, у нас числять їх 15%, а з того 9/10 жидів» («Głos», 1886, ч.6.).
Не буду наводити з галицьких відносин прикладів тої лучності та тісної організації жидівської. Досить сказати, що, звертаючися на поле суспільно-економічне, вона звичайно тим сильніша, що освячена віроісповідними та релігійними мотивами. Доходить навіть до того, що найтяжча релігійна клятва (хайрем) дуже часто буває вживана й надуживана в цілях чисто економічних. Супротив тих загальновідомих фактів обурення жидівських апологетів на моє твердження виглядає зовсім комічно. Головний їх закид, немовби я «Аliance Izralite» зробив авторкою тої конспірації, її фонди «Для галицьких цілей» є якоюсь «армією, за якою йде резерв та загальне ополчення», а закладання жидівських шкіл рільничих та промислових уважає «революцією» або «шкідливою конспірацією», се попросту кепські жарти для заблахманювання очей. Навпаки, в своїм другім «Есhu» (див. вище с.39 і 40), про яке др. Ліппе пише, що воно написане «мовою і виразом, пам'ятними ще з нашої першої молодості, звичними при музиці вечірньої зорі в устах легковажних студентів, слюсарів-підмайстрів та учнів шевця, коли вони намагаються відігнати нас від музики різками та кропивою». Очевидно, читаючи мою статтю, надихану злегка біблійним стилем, др. Ліппе почув немов шмагання різками та кропивою! (і з приводу якої він дивується тільки лагідності прокуратора, що пропустив її). Я написав виразно: «Нехай усохне мій язик, коли хочу робити тобі з того закиди; навпаки, я хотів би поставити тебе взірцем для своїх земляків». І далі: «Власне тому я похваляю живе заняття жидів рільництвом, бо тепер земельна власність в руках жидів буває більше руйнована, ніж господарована». Що не вважаючи на ті, здається, досить виразні слова, також д. Інлєндер відповідає мені: «Якби жиди хотіли слухати ради та думки якогось русько-польського поетасоціолога, мусили би старатися всіми силами о упадок свого власного племені, не закладати шкіл, не образувати рільників, не виховувати ремісників» («Ojczyzna», ч. 4), — то се вже, здається, звичайна тактика жидівських публіцистів із білого робити чорне.