Перші рядки мені були близькі тридцять років тому, останні два… Втім, мені все одно, як я помру. Життя мені завжди видавалося несправедливо довгим.
Зненацька я усвідомлюю, що Олександер вчився у Львові, в політехніці, як і той юний Леонтович з Урожа, якого теж завело кохання, що вони могли бути ровесниками, і знати один одного. Отже, у мене є шанс дізнатися ще щось, якщо я піду в Музей політехніки, подивлюсь списки студентів. Як же мені таке раніше не спало на думку?
Соколів
А тепер я розповім про мертве місто Соколів. Ніхто про нього не знає, і сама я довідалась про цю трагедію цілком випадково. Трагічні події, особистості завжди залишають подряпину в моїй пам’яті. Я була в Стрию, в аграрному коледжі, де аж три музеї, дуже славне місце, і викладач показала мені світлину, чорно-білу: «А на цьому полі колись стояло місто, яке зникло в Другу світову війну. Тепер там все розорали і стоїть лише фігура Матері Божої, єдине, що залишилось від міста Соколів».
Ця репліка і стала моєю подряпиною. Я знала, що Соколів від Стрия розташований за 17 км, але знайти його на карті — вже не знайдеш. Кілька років я намагалась щось дізнатися про історію Соколіва — ніде нічого. Хто його знищив, чому — теж ніхто не знав. Я вже думала поїхати у Стрийський краєзнавчий музей, коли згадала раптом письменника Володимира Кепича і написала йому. Невдовзі він надіслав мені вирізки з районної газети — статтю Романа Пастуха. Власне, то було єдине джерело інформації.
Соколів заснував 1511 року підсуддя зі Львова Ян Дідушицький, і весь цей час місто належало цій родині, представники якої відомі тепер як колекціонери й меценати. Останній власник Соколіва Станіслав Дідушицький покинув місто з дружиною і чотирма дітьми у серпні 1939 року. Він втратив величезне квітуче господарство: рибні стави, трояндові плантації, сади і стайні, повні худоби. За чотири роки там стала пустеля. З 770 мешканців, серед яких було 230 євреїв, 10 німців, а решта — поляки, не залишилось нікого. Більшість із них були вбиті.
Пізно восени я зважилась туди поїхати, хоч то не так просто, бо Кепич не зумів мені пояснити все як слід. Автобусів до Великих Дідушич повно, а там рукою подати до Соколіва. Я була з приятелькою. Ми сіли на автостанції, що за містом, в автобус, нас висадили на трасі, і все одно довелося йти добрий шмат. Якась рівнина, місточки, під якими текла річка, жодних ставів. Вбога руда і тоскна рівнина. Десь на обрії пасли худобу. Ми самі здогадалися, де був Соколів, по рештках фундаменту, це мала бути школа. У статті писалось, що Соколів тягнувся у вигляді довгої вулиці. По один бік були будинки поляків (муровані), по інший — дерев’яні хатки євреїв. Власне, всі вони обслуговували маєток і заклади містечка. Українців тут не мешкало зовсім. Але їх було повно в довколишніх селах. Війна розв’язала руки ненависті, як класовій, так і національній. Енкаведисти знищили урядовців, німці знищили євреїв, а партизани, як польські, так і українські, донищили решту. За вбивство поляка знищували українця, за вбивство українця — поляка. Тут не було правих і кривих, то була ганебна війна між сусідами, кривава помста, яку ніхто не міг зупинити, доки не було спалено саме місто. Я розуміла, що ніхто з місцевих мешканців в Малих та Великих Дідушичах не стане мені щось розповідати. Такі речі не розповідають чужим людям, а ще тим, хто може про них написати.
Біля дороги стояла соколівська Мадонна, розмальована, в зеленому плащі, з дитям на одній руці. Другої не було. Над нею — накривка від дощу, штучні квіти біля ніг і догорілі лампадки. Недавно був поминальний день — 1 листопада. От і все. Що далі? Накрапав дощ, потім знову визирнуло жовтувате сонце. Я раптом згадала, що у Соколові був цвинтар, навряд чи його зруйнували, бо цвинтар за містом. Ми побачили дідуся, що пас корову, і він сказав, що польський цвинтар по дорозі на Великі Дідушичі зліва, і є ще єврейський цвинтар перед самим селом.
Ми пішли дорогою до села, обсадженої деревами і просто захисною смугою кущів, і напевно б проминули цвинтар, якби не шукали його. Правду кажучи, я не думала, що в Галичині можуть бути такі цвинтарі. То не можна передати словами: дикі хащі, поламані хрести і сліди мародерства. Що вони могли знайти в тих могилах: золоті обручки, золоті зуби? Мені розповідали, як у Рудках в розритих могилах розстріляних євреїв місцеві жителі шукали золото. Тут теж шукали, навіть не позасипали ями. В деяких місцях продертися крізь хащі взагалі було неможливо: терен і шипшина, вже без листя, утворювали густу сітку, і можна було взагалі провалитися в яму й зламати ногу. Написи майже стерлися. Прості дерев’яні хрести, напевно, то були останні мешканці Соколіва, жертви помсти. Вже без написів, майже струхлявілі. Якщо за цим цвинтарем не доглядають нащадки соколівців з Польщі, можливо, вже й немає нікого. Або їм досі страшно приїжджати сюди, а раптом їм теж помстяться?