Наспіх попрощалася і вибігла з кабінету. Відтоді я Северина Івановича не бачила, та й чи побачу колись?.. А що трапилось із тим трояндовим букетом, утретє подарованим, стріляйте мене, не пам’ятаю…
Сьогодні перше червня, по-моєму, день захисту дітей. Яка витончена містика дат і символів, яка вульгарна іронія долі!
Як я любив і люблю Дарусю, свою непізнану і найкращу жінку на світі…
січень-лютий 2002 р.
ВИКРАДЕНІ МОНОЛОГИ
Знаменитий математик прокинувся із відчуттям звичної, як носіння язика, ранкової депресії. Треба було йти читати магістрантам курс алгебри. “Алгебраїсти…” — зневажливо цідивудумках, списуючи дошку стовпчиками формул. Гарячі, кохані формули, що гіпотетично могли довести професора до екстазу, чітко контрастували з холодними, ледь презирливими очима слухачів. Він давно втратив із останніми межу, що прокладає психологічний місток між прірвою. Вже не боявся бути подібним до класичного професора: скуйовджене волосся, очі, вліплені в точку абсолюту, хрестоматійна крейда на піджаку. Не боявся, але водночас боявся, педантично слідкуючи за зовнішнім виглядом. Як кожен односторонній психолог, знав, що алгебру сприймають через складки його костюма, грайливу усмішку краватки. Теоретично знав усі нехитрі ораторські аксіоми, але алгебра з’їла у ньому педагога. Слово “педагог” звучало якось провінційно, дешево, відбивалося у його душі блиском цукеркової обгортки. Алгебра, а не педагогіка, формули, а не банальні лекторські жарти для відпочинку, математична пристрасть, а не тривіальні вчительські хитрощі. Як тортурований хворобою Альцгеймера, байдужів і забував усе, не пов’язане із гомотопією чи алгеброю Лі[2]. Таким і сприймали його колеги, студенти. Позаматематичного світу не знав, жив невибагливо. Та й що потрібно неодруженому, сорокап’ятирічному? Наукові журнали, запрошення на математичні європейські конференції, робота на кафедрі алгебри, іноді телевізор, обов’язкові п’ять сигарет “елем” на добу, семигодинний сон. Життя повинно бути раціональним і вільним від містичних виплесків. Здоров’я для алгебри, алгебра для здоров’я. Завжди любив строго і підкреслено це повторити.
Спочатку його вважали ймовірним претендентом на сімейне щастя, потім перестали про це і думати, бо нецікаво, бо він з алгеброю пошлюблений…
Проте у підстаркуватого професора, закулісне життя якого на двісті відсотків закрите від чужого ока, була одна потаємна пристрасть — багаторічне ведення щоденника. Пристрасть — залагідне слово. Це була манія паперосповіді, синдром щоденника, дбайливо затиснений між мертві палітурки. Страх втрати чи викрадення своїх щоденників для математика був сильніший від інстинкту розмноження і дихальної рефлексії.
Як маленька частинка цих щоденників потрапила до рук оповідача, чому він їх оприлюднює? Що ж, це справа виключно його збоченської цікавості літературного папараці, що розпластався перед замковою щілиною чужих дверей, і хай залишиться на його совісті, якщо цю совість до кінця ще не з’їв інтерес до чужих, найінтимніших таємниць. Зрештою, невідомі попередні записи, невідомо, як пережив професор втрату частини звірянь і т.д.; але оповідач урочисто обіцяє, незважаючи на засоби, колись знайти і видрукувати весь професорський щоденник-сенсацію.
…5.02.
“Ненавиджу алгебру, як старий сусід-алкоголік Коля своє подружнє ложе. Іду на роботу, як на плаху, роблячи над власним єством титанічні зусилля, аби після недолугого (ох, і який же в цей момент я придурок, разом з ними, що вірять, буцімто я — математичний маніяк, колодязь формул, принц “іксів” та “ігреків”, алгебраїчна флейта, помазаник диференціалів) “Добрий день” розпочати виклад. Ще довго не відпускає розпад свідомості, що фіксує анемічну безвільну дівочу руку, подряпаний стіл, чиюсь негативну ауру. Записую, відтворюю на дошці своїх кровосмоктачів, ігрекофобію і власною волею уже стаю математичним вампіром, поглиначем енергетичного поля, прихованого у цих стосиках холодних нежиттєвих формул. Переломлюю їхній опір, ґвалтую їхню стійкість і набираюся вітаїзму, із жертви стаючи катом. Найважчі проміжні стани, перехідні періоди, коли моя душа зависає у нерішучій агонії, метаючись між екстраполяціями емоцій. У такий час я безкровний, безборонний, слабкий, незграбний, тобто маю альянс тих відчуттів, котрі найдужче страхають, зводячи на манівці поступу до суперлюдини. Але коли я, заламуючи пальці у майже молитовному ритуалі, повчаю їх, як треба любити алгебру, і вони мені вірять (знаєш, дорогий щоденнику, справді вірять), почуваюся деміургом рафінованої облуди, надлюдиною, адже навряд чи хтось так ненавидить алгебру, як я…”