19.02.
“Їздив на конференцію до, уявляєш, щоденнику, Мєнська. Анемічні білоруси, світила гомельської та вітебської математики, що говорять на фуршетах про жінок, низькі зарплати і падлєца-бацьку, хоча майже всі люблять свого президента вірнопідданою ретропристрастю. Їм хотів кричати, що я ненавиджу алгебру, краще гладіолуси вирощувати на дачі; я вже уявляв собі цю сцену:
Театрально закочені очі, як, і ти, Бруте, з ними; цей слов’янський геній ненавидить своє покликання; а що ж тоді нам робити, коли хохлацький Моцарт такий падлєц, а нам що; а в очах радість, тріумф, Моцарт зламаний, а ми вірні, стійкі математики, витримали всі негаразди, шторми і бурі, котрі переживала пострадянська наука, витримали і далі реально несемо її просвітницький каганець!; як Вам не соромно, на Вас всі такі надії покладали, але ми, білоруські чесні вчені, завжди підозрювали щось буржуазно-містичне, щось загадково-неприємне у Вашій неприродній гримасі-усмішці; та й ще подумати треба, чи не ошукали Ви півсвіту своїми математичними фікціями, бо ми вже давно Вам не вірили!
Насправді усе інакше. Роблена цікавість в жестах, перепитування про плани, ледь прихована заздрість, бо чеський журналіст брав у мене, а не у когось із них, господарів, інтерв’ю для журналу, запобігливість, за якою прочитую суміш переляку, остраху і побутової зневаги. Примітивні жіночі залицяння, слава Богу, поїзд рушив, у купе немає жодного математика. Хіба, може, і справді найбільше любив Моцарта Сальєрі?..”
23.02.
“Вони Лобачевського хотіли бачити психічно хворим, сволоти, не допомогло йому і ректорство в Казанському університеті, помер невизнаним, бо посмів стверджувати про структури неевклідових геометрій… Боже мій, наш світ — лише проекція у жах галактичного безмежжя… Фізичні закони є доти, доки є практика. Алгебраїчні закони вільні від практики, бо наділені красою уявності”.
24.02.
“хn + yn = zn при умові n≥3. І над цим б’ються три століття?[3] Це спокушає будь-якого сільського вчителя математики тицяти мені листочки із безглуздими пошуками розв’язку, будь-якого студента із манією математичного гітлеризму допитувати моїх думок про ЦЕ, бо йому не вистачає на пляшку і хочеться слави в очах однокурсниць. Сумно. Важко. Хочеться стогнати. Гидка sancta simplicitas, а може, і найгидкіша…”
28.02.
“Жаль, що не високосний рік. Високосні роки несуть у собі зародки хворої величі. Завтра початок весни. Мені завжди страшно зустрічати весну, прояви нозаалгебраїчного. Я не розумію їх — конкретних, брутальних у своїх брудній оголеності. Сьогодні магістрантка А. відкликала мене в порожню аудиторію і, червона, аж синя, всунула мені в руку букет підсніжників: “Це вам за те, що я навчилася розуміти алгебру!” Мене одразу огорнула якась антипатетична хвиля. І, теж червоніючи (як соромно за цю почервонілість щік, за те, що лютився, соромився і червонів ще сильніше, ще помітніше), я зауважив їй, що алгебру неможливо розуміти, можна лише наблизитися до її царства (“царства” не сказав, сказав “до неї”, погано вийшло, начебто алгебра конгруентна з жінкою). А. вибачливо і сором’язливо підтакнула, ми були обоє такими безпорадними мишенятами-малюками у довгій лекційній аудиторії. Я не знав, про що говорити з нею (бо лише на лекціях чую себе володарем всесвіту), вона не йшла, чогось чекала, у повітрі застигла страшенна незручність. Вона питала мене про щось, здається, про дотичне до моноїдів[4], а я здуру бовкнув про необхідність спочатку доброго засвоєння тем про поля дійсних і комплексних чисел чи, скажімо, теорії конгруентності[5].
Образилася, але не подала вигляду, лише затремтіли руки. Я відчув у ту хвилину спалах дивної радості впереміш із неприязню невідомого походження, бажання ще помучити А. Але вона, якось зібгавши розмову, сказала, що потрібно йти, і вибігла, змірявши мене наостанок довгим поглядом чи то дочки, чи то матері, принаймні у тому погляді я прочитав опіку”.
3
Оповідач знову змушений робити роз’яснення. Професор має на увазі проблему Ферма, що полягає у дослідженні щодо можливості розв’язку цього рівняння в натуральних числах.