Добре пам’ятаючи про цей випадок, Аністратенко давно був підготовлений: якщо він побачить над цифрами світло аури — нікому не відчинятиме двері і тим більше нікому не повідомлятиме про своє найграндіозніше за всю історію Землі відкриття. Спочатку він за формулою сконструює, створить, зліпить речовину, випробує її на собі, як кожен чесний винахідник, і аж тоді через двох довірених осіб, із згадуваної вже Бельгії та Таїланду, почне патентувати і впроваджувати своє відкриття всіх часів і народів.
А позбавлятися Аністратенкові було від чого. І справа тут не лише в мізантропії та собаконенависництві. Власне ці діагнози були не зовсім вірними. Службовець вокзального бюро не відчував потреби членувати на кавальці собачі вуха, виколупувати ножем очі чи у тиші лабораторії препарувати нирку закатованого пса. Ненавидів він собак і не через те, що вони можуть покусати чи недоглядіти злодія. На Аністратенкове переконання, собача душа була чистіша, ніж людська. Хіба пес може думати про пса погане, як гомо сапієнс про свого брата крові? Так. пси можуть зійтися у шаленій звіриній битві, але ж хіба при цьому їхня душа буде отруєна злими думками? У ставленні службовця до собак була суміш любові і ненависті. Навіть радше собакофобія, бо іноді ночами він відчував майже містичний жах перед цими святими тваринками.
Із людьми було щось на кшталт тотожно-зворотнього. Аністратенко їх любив яко подібних собі створінь, водночас ненавидячи за гидку душу, смердючий дух і переповнене міазмами тіло. Ще дитиною Аністратенко страшенно соромився ходити в туалет, діймаючи матір розпачливим діалогом:
— Мамо, адже рослинки не ходять какати й пісяти, як люди?
— Ходять, синочку, ходять, тільки вночі, коли всі сплять, щоб ніхто не бачив.
— А чого люди не ходять цюняти тільки вночі, чого, мамо? Отже, рослинки кращі від людей.
Поставлена в безвихідь такими аргументами, мати вже й не знала, що відповідати малому. Тоді ще не службовцю Аністратенку, а просто дитині.
У школі малого Панаса кликали вчителі тільки на прізвище. Очевидно, воно їм дуже подобалося. “Ані-стра-тен-ко!” — зі смаком і, як здавалось Панасикові пізніше, із ледь вловимою оргіастичною насолодою, тягнула худа засмоктана педагогічка. Іноді вона здавалась малому нудною потворою в окулярах, котра спеціалізується на дітовбивстві. До імені ровесники додавали непристойні рими, вклинюючи їх у словосполучення і кепкуючи над малосилим, рахітичним хлопчиком. Глузування ровесників були найжорстокішими, найвитонченішими у своєму юному олігофренічному цинізмі. Йому підкладали кнопки на стілець, і малий Панасик роздирав спортивні штани на гумці, у яких ходив до школи. З-під роздертих місць показувалися труси, що доводило до гомеричного реготу дівчаток. Панаско не знав, з чого вони сміються. Загнаним оленем обертався в різні боки, червонів, як мамина літня суконка. До вереску реготали над заїканням, вдаючись завжди до найпоширенішого:
— Ти, Аністратенко, як не будеш знати, де туалет і питатимеш: “С-с-ка-жі-ті-ть” (і т. д.), то доки дійдеш — обсерешся і обісцишся.
Вдома на мамині пестощі, особливо підростаючи, відповідав грубістю. Іноді йому здавалось, що він ненавидить матір за те, що вона така добра. Любив своїх сильних однокласників (заздрив? ненавидів? зневажав? бажав смерті?) за спритність, нахабство, за те, що вони вже починали затискати у кутку і хапати за груденята однокласниць. А однокласниці! Ще в другому класі Панасик був закохався у найкращу. Та хіба смів їй щось сказати? Хіба вона знала, як солодко було думати про неї ночами? Вже у восьмому класі підпилий, вперше — адже всі хлопці тягнули дешеве “чорнило” — сказав, червоніючи аж до чорноти:
— Оксано! Ти знаєш? Я тебе люблю!
Оксана сміялася від душі: “Ти? Ти, Аністратенко?!” Хотів повіситися, але того вечора до нього вперше прийшов Бог. Аністратенко вже не пам’ятав так чітко своє ім’я, як тодішню сцену…
Він не міг заснути. “Все! Завтра напишу записку, хай передадуть їй, а я, я…” — і спазми.
Пізніше недовірливий розум Аністратенка пробував зв’язати появу Бога із алкогольним галюцинаторним ефектом, але щось таке фальшиве, неспівзвучне було у цьому зіставленні, що Панас закинув його назавше.