…Ось крадуться до тебе дві лисі молоді жінки, дві шизофренічні сестри-близнючки. Вони курять однакові інкрустовані золотом люльки. Зараз вони вколять тобі потрійну порцію специфічного наркозу — ти не зможеш поворухнутися, але будеш прекрасно відчувати біль. Це такий винахід сестер-шизофре-нічок, патологічних маніячок, позбавлених жалю. Вони відкриють медичну сумочку, де будуть навіть ваші кравецькі ножиці з кров’ю Оксани, і, супроводжуючи всі свої підкреслено-вповільнені рухи реготом розумово відсталих, почнуть вирізати твій поганий язик, котрий виливав на дружину словесну темряву, їхні веселі очі, на дні яких заховано холод одержимих садисток, будуть кокетувати з тобою, кликати до ліжка, ти ж мариш багатоженством, красунчику, маєш нас, найпокірніших і найвідданіших коханок, для злягання язика не потрібно, для чого тобі, казаново, зайві органи тіла… Якова заливав холодний піт:
— Лікарю! Сестро! Мені погано! Є тут хтось, ради Бога, є тут хтось?!
Лише напружена жорстока тиша, лише звивається у жалюгідних конвульсіях одиноке стражденне тіло…
Матусю моя рідна, взяли мене заміж дали і світ мені зав’язали, як я знову мордуюся переживаннями про нього, хоча тисячу разів казала, відірви від себе цього павука, тарантула, boa constrictor, живи сама, бо станеш чоловіконенависницею, захворієш мужефобією, чого він і акин… такий жорстокий і недобрий, матусю моя рідна? Невже не буде ніколи-ніколи у мене щасливої жіночої долі, невже щасливі одружені жінки — це фікція, як забальзамована приваблива мумія, торкнувши яку, станеш свідком моментового гидотного розпадання на прах, міазматичного тліну привабливої маски-ляльки9
Мамо рідна, хіба з того світу поспівчуваєш мені, приголубиш холодною райською рукою мучениці, що пронесла на цій землі хрест житія…
Як я хотіла усією душею облаштувати наш куточок. Їздила до Польщі на заробітки. Боже, згадаю, сльози на очі навертаються; там усі тебе мають за хлопку, бидло, навіть найзатурканіший селянин, що бачив лише свої картопляні плантації.
Влаштувалась я у Кракові доглядальницею дев’яносторічної бабці. Бабця була колись піаністкою, у Парижі та Римі грала, мала шанувальників, може, брехала мені; зрештою, немає нічого сумнішого і гидкішого, ніж старість колишніх акторок, бо у тих випадках душа особливо не хоче змиритися із тілесним маразмом. Бабця нікуди не пускала мене, хіба в магазин (де я вперше розплакалася, бо не знала, яке молоко і сир вибрати вередливій і злій старушенції, у маркетах десятки видів молочного) і до парку, на прогулянки із помираючою мисткинею. Бабця кожен день кляла, що я украла її “дзигарек”, перепотрошувала мої речі, навіть білизну, напевне, так на неї подіяв доторк до великої європейської музики XX сторіччя, рахувала, скільки я з’їла плястерок шинки, не дай Бог три або дві, а то й одну за добу; була готовою обцілувати кожного чоловіка, її стареча еротоманія доходила до найвитонченіших фантазій. Бувало, прикинеться хворою, викликаю “швидку”, коли лікар — чоловік, не відпустить без наперстка коньяку і кави, безмірно хвалить “пєнкного” мужчину-лікаря, хапає його за руки, гладить їх, цілує, питає, чи вона ще гарна, перед тим накладаючи на своє дев’яносторічне лице кілограми дорогої косметики.
Не витримала я такої психіатрії, втекла, навіть не взявши зарплатні за останній місяць, тільки думка про Якова мене гріла того страшного півроку у бабці, бо всі її попередні доглядальниці, маючи навіть ангельське терпіння, тікали через кілька днів.
Мамо моя ріднесенька, як це сталося, може, і я винна в чомусь, матусю, він почав випивати, приходити додому раз на два-три дні; є у нього та пасія, мамо, напевне, тоді завів її, коли я доглядала бабенцію, він нас навіть познайомив, коли я випадково зустріла їх на вулиці. Познайомив, і вони пішли собі, вона зміряла мене таким презирливим поглядом, не витримала я, матусю, кажу їй, чого ж ти, суко, крадеш чужих чоловіків, свого мало, сказ матки маєш, блядюго, одним словом, кричала їм навздогін, що хотіла, сил моїх не стало.
Потім проревіла цілий вечір, він прийшов десь о першій ночі, і тоді,тоді, мамо, він перший раз мене вдарив,так навідліг правою рукою, я про таке раніше тільки чула. Я впала, вдарилася головою до підлоги, а він лише верещав, як порося недорізане, чого я, мовляв, його знайому ображала. Та про твою знайому, бику племінний, мені вже всі на роботі вуха прошептали, робіть щось, Оксано, мовляв, сім’я розпадається, дитинку йому народіть, тоді, кажуть, вони трохи заспокоюються, трохи біс із ребра тікає, бо тягне до рідної крові. Та я би дала собі руку відрізати, щоби була та дитинка, нехай неждана ним, нелюблена. Я би пестила її чолонько і голівоньку маленьку, не треба би мені тоді було його, для дитинки жила б. Немає, тільки вітер, коли відкриєш кватирку, приходить гостювати до кімнати, мамо, тільки вітер… Тепер побили його, знову прийшло п’яне, я не витримала, він істеричку з мене зробив, сказала йому щось, а він ножицями, важкими такими, побив мене по голові до крові, сам пішов кудись, і його побили. Хоч ненавиджу його іноді, мамо, люблю і жалію його, якби залишив пити і ту свою суку, її теж Оксаною звати, все би йому пробачила. Може, ще у нас будуть діти, мамо?…