(-Так-так, професоре, я закохуюся у десять жінок водночас. Чи маю до них почуття? Люблю їхні груди і сідниці, тисячі грудей і сідниць. Водночас мене розпирає приступ блювоти від міркувань про особливості жіночої гігієни. Я не хочу інтиму, шалено прагнучи його. Я, професоре, є ідеологом фрази, що всі тварини після спарування сумують. Але, секундочку, спокійно, професоре, мені також байдужі всілякі платонічні історії з романтизованим відсвітом гранатового браслета, зі сльозливими хепі-ендами чи трагічними розв’язками. То я справді хворий, шановний ескулапе? Бачите, я вас переконав у цьому, хоча дві години ви переконували мене у зворотньому, торочивши різні казочки про полігамне чоловіче світосприймання та важкі форми сексуальних психозів, що, мовляв, непритаманні для молодих, злегка розвинутих народів. Оревуар, месьє!)
Але незрідка його історії, його кроки від спустошеності й кроки до спустошеності були гарними, навіть трохи лубковими.
…Теплий весняний вечір. Він веде її за руку (думаючи під час прелюдії закоханості про невідремонтовані туфлі), шепоче, що знову хоче її любити-пестити, обнімати і т.д. (ловить себе на мислі про некроз душевності). Він говорить їй про далекі романтичні міста, де вони обов’язково побувають удвох (злегка дорікаючи собі за механічну, як у гіпердосконалого робота, брехню). Він шепоче про їхню нову дорогу до ще незвіданого айсберга насолоди, про приховану красу первісного спалаху (згадуючи рядки львівського батярського шлягеру, де “моя кохана Гандзулька заміж виходить нині за фризієра Срулька”).
Він впевнено розмахує цезарською рукою, він красномовно орудує цицеронським язиком, він шепоче, наказує, просить.
Вона його любить…
Лікарня (як найгуманніша казенна установа) має здатність спонукати до оглядування на пережите. Яків жахався відкриттю у собі несподіваних інших “я”, про які не думалося за тлущею буденності.
Не знаєш ти себе, Якове, ох, не знаєш. Коли зустрічався ще як парубок, як лжедівич із Оксаною І, раптом відчув страх перед цнотливістю, дивне бажання уникнути причетності до дефлорації, у необхідності якої не було ні крихти сумніву. (Десь є неандертальські племена, там дівчат позбавляють цноти старі вожді чи шамани під ритуальний гуркіт примітивних музінструментів. І майбутнім чоловікам залишалося лише мріяти про спокусу руйнування дівоцтва.) Хотів від Оксани поведінки механічної, заведеної на ключик ляльки при їхній першій, звісно, невдалій спробі тієї медової ночі. Волів би розрізати дівочу цноту хірургічним скальпелем. Бачив у їхній “медовості” не насолоду злиття коханих тіл, а лише акт прикрої та необхідної операції. Чи відчував страх зближення, вкриваючись липким потом псевдоімпотента? Не було і страху, лише відчуження від достиглих жіночих зваб, лише понуре розчарування. Так ось як виглядає кінець платонічного шляху — важка, неначе косарська робота, а не радість, неприємний запах поту двох стомлених тіл, стогони та харчання, котрі нав’язливо воскрешають у пам’яті Якова весняні оргії-злягання котів та кішок. І туалет, вічне бажання, у нього і в неї, протягом безконечно-довгих медових ночей, відлучатися у туалет для підтримання гармонійного балансу організму. Хочеться розстріляти себе за багряні, аж сині, від сорому щоки, закрити лице руками, заткнути вуха ватою, аби не чути власного або Оксаниного дзюркотіння і плавного розбивання сечі об раковину унітаза. Вже відганяю думку про цілком імовірну можливість специфічних звуків, що мають знаменувати початок випорожнення кишечника від перетравленої і засвоєної їжі. Суцільне сечо- та каловипускання при довгому перебуванні разом у тюрмі для трахальників!
Де ж мій непідробний інтерес до живого і люблячого жіночого тіла, так-так, ще ввернуть тобі, Якове, діагноз прихованої гомофобії, у будь-якому випадку ніхто не скаже, голубе, що ти душевностійкий, душевноздоровий, душевнонормальний. Але цю сексопатологію він відкриває лише зараз, страшно йому, страшно…
Лікарняна будівля тупо і незворушно, як доісторичний архітектурний монстр, тягнулася уверх, але не як безумний Ікар, а як звичайна, квакаюча із твані, жаба…