Старий лікар помацав мій пульс, думаючи тим часом про щось геть інше.
— Так-так… чудово, — пробурмотів він, а потім з якимось запалом попросив дозволу виміряти мій череп. Трохи здивувавшись, я згодився; тоді він витяг якийсь інструмент, що нагадував кронциркуль, і зняв мірки спереду, ззаду й з усіх боків, дбайливо занотовуючи результати: лікар був неголеним маленьким чоловічком у чомусь на кшталт поношеного каптана з грубого сукна і у капцях, а тому видався мені невинним дурником. — В інтересах науки я завжди прошу дозволу виміряти черепи тих, хто вирушає в ті далекі краї, — додав він.
— А коли вони вертають, ви робите те саме? — запитав я.
— Тю, вдруге я їх здебільшого не бачу, — зауважив лікар. — А крім того, знаєте, ті зміни відбуваються усередині. — І він посміхнувся з таким виглядом, ніби весело пожартував. — Отже, ви туди їдете. Чудово. І дуже цікаво.
Чоловічок зиркнув на мене допитливо і ще щось занотував.
— А чи траплялись у вашій родині випадки божевілля? — поцікавився він діловито.
Я спаленів:
— Це питання ви ставите теж в інтересах науки?
— З наукового погляду, — мовив він, нехтуючи моїм роздратуванням, — цікаво було б спостерігати за психічними змінами індивідів там, на місці, проте…
— Ви психіатр? — перебив його я.
— Кожен лікар має бути ним… бодай трохи, — незворушно відповів той дивак. — У мене є одна невеличка теорія, що її ви, панове мандрівники до тих далеких країв, допоможете мені довести. І мій внесок долучать до тих плодів, з яких користуватиметься моя країна, володіючи такою прекрасною колонією. Це багатство я подарую іншим. Перепрошую за ці питання, але ви — перший англієць, якого мені довелося оглядати…
Я поквапився запевнити його, що англієць я зовсім не типовий.
— Як на те пішло, я б з вами так не розмовляв, — кинув я.
— Те, щó ви оце сказали, вкрай заплутане і, либонь, неправдиве, — сказав лікар зі сміхом. — Уникайте не так теплових ударів, як, власне, роздратування. І прощавайте. Як там ви, англійці, кажете? Goodbye. Еге ж, goodbye. Прощавайте. У тропіках найперше слід зберігати спокій… — і він застережливо здійняв вказівний палець. — Du calme, du calme[16]. Прощавайте.
Тепер мені залишалося тільки попрощатися з моєю чудовою тіткою. Вона тріумфувала. Я випив із нею горнятко чаю — останнє горнятко пристойного чаю на багато-багато днів — у затишній кімнаті, яка на вигляд цілком відповідала типовому уявленню про дамський салон, і ми довго й мирно гомоніли біля каміна. Під час цієї довірчої бесіди з’ясувалося, що мене рекомендували дружині високого сановника і ще бозна-скільком особам як напрочуд обдаровану істоту, — оце так щаслива знахідка для компанії! — як людину, яку зустрінеш не щодня. Господи милий! А я збирався командувати дешевеньким річковим пароплавом, який би висвистував собі у копійчану трубу! З’ясувалося також, що я був Працівником із великої, знаєте, літери. Кимось на кшталт небесного посланця чи апостола другого рангу… То були часи, коли про такі нісенітниці багато писали газети й пліткували люди, тож ця славна жіночка, живучи в епіцентрі цієї машкари, не могла в неї не повірити. Вона без кінця торочила про «мільйони недосвідчених людей, яких треба навернути на добрий розум», доки мені стало геть незручно і я ризикнув натякнути, що, зрештою, відому нам фірму найбільше цікавить сам прибуток.
— Ви забуваєте, любий Чарлі, що вартий робітник своєї зарплати[17], — весело відказала тітка. Аж дивно, наскільки далекі жінки від реальності! Слабка стать живе у світі, нею ж вигаданому, і нічого схожого на цей світ ніколи не було й бути не може в дійсності — занадто вже він прекрасний. Тому, якби жінки зробили його реальним, він розпався би на шматки ще до першого заходу сонця. Один із тих бентежних фактів, з якими ми, чоловіки, миримося від дня Сотворіння, раптом виплив би, й усе пішло б за димом.
Відтак тітка мене обняла, порадила носити фланелеву білизну, писати частіше і щось там іще, і я пішов. Але вже на вулиці я — не знати чому — раптом відчув себе якимось самозванцем. Дивá та й годі: я, котрий звик вирушати хоч і на край світу, якщо мене попередять про це за двадцять чотири години, і замислювався при цьому не довше, ніж замислюється той, хто перетинає вулицю, я тоді на хвильку… ні, не завагався, проте боязко завмер, перш ніж відбути у цю звичайнісіньку, на мій погляд, мандрівку. Щоб описати вам свій стан, скажу, що секунду-другу я почувався так, наче їхав не в глиб континенту, а от-от мав рушити до центру Землі.