— Віднині перед вами одкрито шлях до вдосконалення, до Вищих Сфер. Чи хочете ви цього? Ось ти, Од?
Ніжно-голубі щоки Ода поблідли від хвилювання, праву руку він з вдячністю приклав до чола.
— Мудрий Учителю, я все життя віддам заради цього…
— А ти, Мар?
Другий юнак стримано доторкнувся до чола, подумав. На чорному обличчі з’явився вибачливий вираз.
— Я не знаю, сей Сіт… Старший здивувався.
— Чому не знаєш?
— Пробач, Учителю. Я перед тобою не хочу говорити неправди.
— Тоді кажи правду.
— Я дивився древні записи, слухав безліч переказів, запитував старих тайя.[3] Ніде я не знайшов відповіді: що роблять Вищі Сфери?
— Шукають істину для всіх тайя! — була сувора відповідь Сіта. — Хіба ти не знаєш цього?
— Не знаю, сей Сіт, — смиренно відповів Мар.
— Схаменися, друже, — схвильовано втрутився Од. Його очі палахкотіли острахом. — Хіба ти можеш сумніватися в словах Учителя?
— В словах сей Сіта — ніколи, — твердо заявив Мар. — Але ж він теж не ввійшов ще у Вищі Сфери?!
Сіт дивився в чесні очі юного супутника свого, довго не відповідав. Зрештою, він наблизився до нього, ніжно обняв Мара за торс. Великі чорні очі Сіта з-за покриття заглянули глибоко в душу юнакові.
— Ясне серце твоє, Мар. Хвалю. Ти не обманюєш ні себе, ні інших. Це найкраще, що я знаю в світі. Але сумніватися в істинах Вищих Сфер — не дозволено.
— Я знаю, Учителю… І все-таки…
— І все-таки, Мар, ми й сюди, на планету Гро-оча,[4] прибули за бажанням Вищих Сфер. Ви стали космонавтами завдяки їхнім школам, їхнім учителям, ви бачите іншу планету — легендарну, казкову — саме тому, що Тайя-Боги забажали цього. Все зв’язане з їхньою волею — наше життя, наші думки, наше майбутнє. Хіба ж можна в такому разі сумніватися в істинах Вищих Сфер?..
Мар сумно мовчав. Йому нічого було відповісти.
— Тайя-Боги — дух Та-іни, її Розум. До них, у Вищі Сфери, приходять лише достойні. Ті, які пройшли велику, важку дорогу вдосконалення. Перед ними відкриваються двері Храму Космічної Насолоди. Це вища нагорода за Труд і Стремління. Ми маємо ідеал. Хіба це не прекрасно? Замість невідомого шляху — ясна, зрима ціль, без плутанини, без сумнівів…
Над головами космонавтів з жахливим вереском промайнула крилата потвора. Зовсім недалеко клацнули гігантські зуби. Сіт одсахнувся, гнівно блиснув очима. Юні супутники бачили, як обличчя Учителя посіріло, погляд сповнився напівневидимим ясно-фіолетовим сяйвом, спрямувався на летючого дракона. Зубатий хижак коротко крикнув і впав на берег океану. Він більше навіть не ворухнувся.
Молоді космонавти з острахом дивилися на Сіта. Він перехопив ті погляди, зрозумів їхні почуття. Дружньо всміхнувся.
— Що, дивно? Це лише одна з сил Тайя, яку розвиває дорога Вдосконалення. Ви, друзі мої, підете по цій дорозі…
— Чому ти так вважаєш, Учителю? — захоплено запитав Од.
— Тому, що знаю. Ми прибули на Гро-очу не для пробного польоту. Це завдання Великої Трійки Вищих Сфер.
— Що ж ми будемо робити?
— Роботи багато. Ми побудуємо на планеті шість високих башт. Там, де найбільше тварин. На берегах океану поставимо станції для підводних лі-а.[5] Потім керівний центр на високій горі. А навколо планети запустимо три а-лу,[6] зв’язаних на хвилі думки з усіма об’єктами.
— Для чого все це, Учителю?
— Велика Трійка не відкриває своїх таємниць, — строго відповів Сіт. — Ми повинні знати лише одне: все, що роблять Вищі Сфери-істинно, правильно, не підлягає сумніву. Виконання цього плану дасть вам велику нагороду — шлях Вдосконалення. А я перейду у Вищі Сфери. І тоді…
Сей Сіт озирнувся, ніби боявся, щоб його думки ніхто не підслухав, змовницьки закінчив:
… — Тоді я, незважаючи на заборону, відкрию вам таємницю Вищої Сфери і Храму Космічної Насолоди… І зроблю все, щоб ви обидва потрапили туди.
— Коли це буде, Учителю? — сумно запитав Од.
— Не поспішай. Треба заслужити нагороду, а тоді добиватися її… А тепер — до праці…
Три постаті піднялися над небесним диском, попливли над жовтим піском, над буйними в’юнкими рослинами, над хащами гігантських гостролистих дерев Побачивши дивних блискучих істот, кинулися врозтіч з галявини гурти полохливих тварин з довгими шиями і товстими хвостами. Од засміявся, звернув на них увагу Сіта.
— Примітивне життя, Учителю. Чи не так?
— Чому ти так вважаєш, Од?
— Вони прикуті до планети. Пересуваються лише силою м’язів. Весь час витрачається для пожирання їжі і її перетравлювання. На цій планеті, я бачу, мало енергії. Вона не матиме розумного життя.