Я обміркував поради, що їх Ви люб'язно дали в останньому листі. Проте не можу зупинитися. Так. Я і досі їм наґів. Не хотів би лякати Вас такою прямотою, але й приховувати мені нема чого.
Чи відомо Вам щось про мисливців з краю Кітальджо, які полювали на тигрів? Якщо мисливця пожирав тигр, син загиблого ставав спільним сином усіх чоловіків роду. Усі вони передавали йому свої знання та майстерність. Коли цей син відчував готовність, усі разом вирушали полювати на тигра. Якщо вдавалося вбити звіра, мисливці діставали з тигрячого черева печінку й давали синові загиблого її з'їсти.
Я і є таким сином загиблого, шановний каштеляне.
Наги позбавили мене всього, що було дороге моєму серцю, відібрали сенс життя.
Лишили тільки моє нікчемне тіло. Ось чому я їх поїдаю. Можливо, одного дня вони з'їдять мене, хтозна. Я раз за разом забороняю собі переходити Кордон, та знову й знову не можу втриматися від переслідування ослаблого на холоді наґа й отямлююся, лише опинившись глибоко в лісі. І тоді усвідомлюю, що з власної волі відмовився від єдиної своєї переваги над наґами. Посеред гидкого лісу, жар якого обпікає шкіру, я мерзну, як наґи на нашій землі. Я стрімголов кидаюся назад, на північну сторону, а вже за кілька днів повертаюся в ліс.
Одного дня я більше не матиму сили розмахувати мечем і помру. Прошу Вас, не оплакуйте тоді смерть навіженого, забудьте мене.
Думаю, здоровий глузд мені вже вберегти не вдасться».
Замість підпису наприкінці листа стояли загадкові знаки. Щойно Сабін закінчив читати й підняв голову, каштелян пояснив:
— Це таємне письмо кітальджоських мисливців. Означає: «чорнолев[14]» і «дракон».
— Чорнолев і дракон?
— Обидва види тварин винищили наґи. Говіркою мисливців вони звалися «кейґан» і «дракар». Ось яке ім’я він собі взяв.
— Тобто це не справжнє ім’я? — Сабін передав листа каштеляну.
— Так. Проте без його дозволу я не можу розкрити тобі справжнє.
Бау Морідоль поклав пергамент на місце.
— Що тепер скажеш?
— Значить, цей витязь мститься наґам за законом мисливців краю Кітальджо, які зникли сотні років тому? Вбити ворога й з’їсти?
— Виходить, що так.
— Що ж такого зробили наґи цьому кіму, що він удався до безумної помсти?
— Дещо невимовно жахливе.
Сабін очікував, що каштелян розповідатиме далі, але той не продовжив. Сабін зібрався вже бездумно кивнути, але відчув: щось не так; глянув каштеляну в очі. Каштелян наморщився.
— Дещо справді жахливе.
Сабін мимоволі напружився й обережно спитав:
— Що саме?
Каштелян виринув з болісних спогадів, похитав головою.
— Я не маю права розкривати ім’я та минуле без згоди Кейґана. Важливо лише те, що він знає наґів і ліс краще за всіх. Хижак завжди добре знає свою здобич.
Сабін роздратовано сказав:
— Хай там як, але якби я пішов у небезпечне місце, волів би не мати біля себе товаришів, які несповна розуму. Може, цього кіма вже верне від м’яса наґів, і він захоче скуштувати доккебі. Хоч би лиха не сталося!
Це не звучало як жарт, але Бау Морідоль гучно розсміявся.
— Про це взагалі не варто турбуватися. Гнів Кейґана спрямований тільки на наґів. Ніхто й ніщо не зможе розгнівати його сильніше.
— Ніхто й ніщо?
— Так. Ти ж бачив у листі: у нього нічого не лишилося. Усе відібрали наґи. Тож, хоч як дивно, Кейґан — найменш шкідлива істота на світі. Його ніхто не розлютить. Крім наґів, звісно.
— Як сумно.
— Атож, дуже сумно. Але це все-таки правда. Я поручуся за Кейґана.
Сабіну було нелегко повністю погодитися з каштеляном. Але й бажання сперечатися не виникало. Підлеглим каштеляна не варто було дещо робити, зокрема заперечувати йому. Тому Сабін Хасуон повернувся до попередньої думки.
— Якщо борець Кейґан не становить загрози для загону й на наґах собаку з’їв, то йому якраз судилося стати рятівником. Отже, ви пошлете туди доккебі?
— У пророцтві сказано: троє зустрінуться з одним. Сам знаєш. Доккебі стане одним із цих трьох. Пошлю, нічого не вдієш.
— І кого?
— Особливої різниці немає. Жоден доккебі не готовий до походу в Кіборен, до наґів. Можна послати будь-кого. Не морочитиму собі голову. Хто перший зайде в кабінет — того й пошлю.
— Першого-ліпшого доккебі?
— Чому ні?
Якби ця розмова відбувалася не в стінах замку Тисячі всесвітів, Сабін Хасуон пропустив би слова каштеляна повз вуха з тієї причини, що їх сказав каштелян. I це не здавалося б неввічливістю, адже Бау Морідоль аж ніяк не був мудрецем. Хоча Сабін усе одно поважав каштеляна, й обоє це добре знали. Та зараз вони перебували в замку, де каштелян був головою над усіма. І його рішення потрібно було беззастережно виконувати з тієї причини, що це були рішення каштеляна. Тому Сабін не вимагав подальших пояснень, хоча й виказав своє невдоволення.