Зненацька Хваріта пронизав чийсь гострий мислевислів:
— Хочеш, щоб вона тебе приголубила?
Хваріт озирнувся. Один із чоловіків почту дивився просто на нього. Хваріт невдоволено мислемовив:
— Кару, неввічливо підслуховувати чужу свідомість.
— Вона була відкрита. А ти так глибоко замислився про Само Фей...
Хваріт засоромився. Кару, переконавшись, що навколо нікого більше немає, вів далі:
— Не вийде. З трьох причин.
— Аж трьох?
— По-перше, ти станеш хранителем — женихом Богині, яка не залишає слідів. І не зможеш торкатися жінок.
— Якраз про це я і думав. А ще дві причини?
— Само Фей усе одно тобі відмовить. Ти ж знаєш, її рішення бути незайманою всі родички поважають. Завдяки їй вони можуть легко знаходити собі чоловіків.
— А третя?
— А третю причину знаємо лише ми ж тобою.
— Так. Я не забув.
Кару нещодавно полиняв і мав гладеньку молоду шкіру. Він уже вступив у зрілий вік, тож його мисле вислови підкріплювалися життєвим досвідом.
— Чимало юнаків відмовляються від послушництва напередодні обряду виймання. Адже після виймання відмовитися вже неможливо.
Можна назвати це ницістю й слабкістю волі, але я не хотів би так різко мислевисловлюватися. Хоч це й природне бажання, ти не маєш права піддаватися йому. Пам’ятай про свій обов’язок!
— Ніколи не забуваю про нього, Кару!
Хваріт образився, що його вважають слабким.
— Я готовий. Чи все владналося? Загін зібраний?
— Майже зібраний.
Хваріта тривожила думка про загін, який складатиметься з представників різних племен. Послушники здобувають ґрунтовну освіту, тому Хваріт знав про людей, доккебі й леконів незрівнянно більше, ніж, наприклад, його друг Рюн. Та все одно почути від учителя й пережити самому — це різне. Кару відчув хвилювання Хваріта й мислемовив:
— Гадаю, буде краще, якщо хтось із наших супроводить тебе до Кордону.
— Дякую, не треба. Усі мають власні справи. Я піду сам. Не хочу, щоби хтось наражався на небезпеку в Кіборені через мене. Якщо піду до місця зустрічі сам, буде ліпше для всіх.
До розмови приєднався другий чоловік з почту, Свачі:
— Хваріте, ти, здається, уявив собі, що Кордон — чітка риска, наче огорожа чи щось подібне. Це не так. Найпівнічніше назьке місто, Вісґрадж, і найпівденніше безбожницьке місто, Карабора, стоять на відстані кількох днів шляху. А це — найвужче місце Кордону. В інших місцях Кордон ширший у кілька разів.
Хварітові голова пішла обертом від подиву.
— Чому ж Кордон так називають, якщо це насправді — широчезна смуга?
— Кордон визначається не по землі, а за зростанням холоду. На відстані кількох кроків не буде різниці в кількості тепла. А от якщо пройти день чи два, поступово відчуєш зміну. Якби біля Вісґраджа не було золотої жили, наґи там не мешкали б. Тому навіть не думай, що зможеш запросто подолати широкий і холодний Кордон. Навіть содрак[16] тобі не допоможе. А от безбожники теплокровні, й спека Кіборену їм не шкодить. Ось чому вони повинні зайти в Кіборен і забрати тебе. Зрозумів?
— Так.
— От і добре. Пісню вивчив?
— Досі ніяковію, коли співаю.
Несподівано Кару сказав уголос:
— Проспівай.
Хваріт розгублено зиркнув на Кару. Вони саме йшли однією з головних вулиць Хатенґраджа. Навколо снували наґи. У будинках обабіч дороги сиділи наґи. Хваріту бракувало духу заговорити вголос.
— Тут? Ви несповна розуму?
— Хваріте, я не змушував би тебе співати, якби думав, що спів приверне непотрібну увагу.
— Але я мушу заспівати в лісі. Там і пташки, і звірі видають звуки. А ми посеред міста, у тиші.
— Так навіть краще. Тут усі спілкуються мисле мовленням, тому не дослухаються до звуків. Ось я зараз дуже голосно розмовляю, і ніхто не зважає.
Хваріт озирнувся й переконався, що Кару правий. Якщо він, слабкий на вуха наґ, міг виразно чути голос Кару, значить, той говорив напрочуд гучно. Проте наґи довкола справді не зважали.
Та все одно нелегко було наважитися розтулити рота. Спів здавався Хваріту чужорідним, застарілим, чудернацьким, неприємним заняттям. Сама думка про спів викликала відразу. Та Кару наполягав, довго вмовляв, і Хваріт нарешті видушив з горла щось схоже на пісню.
На його подив, перехожим було цілком байдуже, як і мислемовив Кару.
16
Содрак — таємний засіб наґів у вигляді пігулок, за допомогою якого можна «розігріти» тіло й рухатися надзвичайно швидко.