На тридцять другому поверсі було двоє однакових дверей. Послушник указав на двері зліва. Віас схилила голову набік.
— Я гадала, що кожному хранителеві відводиться окремий поверх.
— Так, але від п’ятдесятого поверху, пані Макероу. А на поверхах з тридцятого по сорок дев’ятий мешкають по двоє хранителів, незалежно від того, чи багато заслуг має кожен з них. Нагорі живе небагато хранителів, лише ті, хто згоден рідко виходити.
Пояснення послушника не вдовольнили Віас. Вона не змінила переконання, що найшанованіші хранителі мешкають на найвищих поверхах. Їм не потрібно кудись ходити, усі приходять до них самі. Вона подумала про те, що Ґалотек минулого вечора вийшов з келії заради зустрічі з нею, хоча й мусив потім підніматися на тридцять другий поверх, і зловтішно усміхнулася.
Вона випередила послушника й сама постукала у двері. Супровідник так і не встиг нічого мисле мовити, лише здивовано кліпав очима. З-за дверей почувся спокійний мислевислів:
— Заходьте, Віас Макероу.
Віас залишила розгубленого послушника на сходах, увійшла й зачинила за собою двері. Келія була обставлена дуже просто. Ґалотек сидів за столом біля вікна. Він запросив Віас сісти на вільний стілець. Коли вона сіла, хранитель почав розмову вголос:
— Дякую, що завітали, пані Макероу. Не сподівався, що ви постукаєте у двері. Чим іще здивуєте? Піснею? Оплесками?
Із того, що Ґалотек говорив уголос, Віас виснувала, що він не засуджує звичаї безбожників. Вона зауважила, що хранитель зрозумів значення стукоту у двері. Віас трохи розслабилася.
— Учора ви теж удалися до спілкування голосом. Вам подобаються звуки? — мислезапитала Віас.
— Так, подобаються. А ще я маю це, — Ґалотек узяв зі столу чималу палицю. Віас здогадалася, що вона не важка. Ґалотек передав палицю їй. Не розуміючи, що до чого, Віас узяла її та збагнула, чому палиця така легка: це було стебло бамбука. Але незвичайного кольору, тому впізнати бамбук вона змогла не відразу. Ґалотек, усміхаючись, мовив:
— Що це, як гадаєте?
Віас і далі вперто спілкувалася мислемовленням.
— Бамбук. Поїдений комахами до дір. Мабуть, вам стало шкода рослини, пошкодженої комахами, тож ви її почистили та зберегли.
Ґалотек похитав головою, забрав з рук Віас бамбук, закрив пальцями деякі отвори, залишені, на її думку, комахами, і приклав губи до кінця стебла. Віас аж дух перехопило. Вона злякалася, що хранитель зібрався їсти деревину. Але з бамбука полився дивовижний звук.
«Важко дихає звір, що старіший за казку і більший за гору.
Він, без сумніву, мудрий глупак.
Спраглий звір бачить — сяйво зірок над болотом іскриться.
Й забуває жагуче, пекуче бажання.
Швидко, вітру подібно, але й непоспішно, неквапно брила, річка яку розмиває, зітхає.
Хтозна, може, це брили тужливе волання, що в кінці нескінченного часу обернулася врешті на річку?»
Віас не відразу зрозуміла, що це дудка[32] й що Ґалотек грає на ній. Він щосили дмухав у отвір, і завдяки перетинкам всередині стебла з дудки лився приголомшливо чистий звук, який немовби підносив слухача в захмарні висоти.
«І пронизливий лемент, журливий безмежно,
проганяє журбою своєю журбу.
Грім глухий, блискавиця ласкава
розтинають хмарки. Їх дорога до неба — серпанок тонкий місяцевого світла».
Ґалотек відняв від губів дудку — і наспів стих. Віас відчувала на собі його погляд і старалася приховати, що чари музики на неї подіяли.
— Цікаве у вас захоплення, хранителю. Значить, це не продірявлений комахами бамбук, — мислемовила вона.
— Це бамбукова дудка. Її звук розтинає хвилі та вгамовує вітер[33].
— Тобто дудка чарівна?
Ґалотек голосно засміявся. Можна було здогадатися, що сміятися він полюбляє.
— Це означає, що звук потужний і міг би розігнати хвилі, та водночас такий ніжний, що міг би приспати вітер. Про чари не йдеться. Єдине, що можна назвати чарами, — це спокій, який дарує музика моїй душі. Вам сподобалося?
Віас ухилилася від відповіді.
— Незвичайний виступ, хранителю. Але не для того ви мене покликали, чи не так?
— Ваша правда. Я хочу поговорити про вбивство вашого брата.
Віас учепилася пальцями в підлокіття, щоб ненароком не вдарити Ґалотека по обличчю. А Ґалотек тільки всміхався. Він поклав дудку на стіл і дістав із шухляди мотузку. Простягнув її спантеличеній Віас і сказав:
32
У романі зображена традиційна бамбукова дудка деґим. Під час гри на деґимі один його кінець розташовується на лівому плечі, а другий тримають витягнутою вбік правою рукою.
33
Тут міститься алюзія на легенду, за якою благочестивий король Сінмун (VII ст.) отримав у подарунок від морського дракона чарівний бамбук. Дракон наказав виготовити із цього бамбука дудку, за допомогою звуків якої король зможе підтримувати у світі злагоду й спокій. І справді, коли грали на дудці, відступали ворожі війська та хвороби, поліпшувалася погода, вітер ущухав, а хвилі заспокоювалися. Тому деґим назвали «дудкою, що заспокоює десять тисяч хвиль».