Само з гордо піднятим підборіддям обтрусилася й відвернулася, усілася обличчям на схід. А тигр улігся в тому самому положенні, у якому закидав Само землею, — мордою в протилежний бік.
Так вони просиділи доволі довго.
Раптом хвіст тигра заворушився, неначе він хотів прогнати надокучливу муху. Але це був точний рух, яким тигр завдав удару по спині наґині. Вона хутко обернулася, та хвіст уже був далеко й безтурботно коливався в повітрі. Само ладна була просвердлити поглядом тигрову голову, але в неї перед очима було тільки велетенське озаддя — не вельми приємне видовище, і Само знову відвернулася.
Вона простягнула руку й намацала гладенький камінчик; витягла шиктоль з піхов і спрямувала на камінець, тримаючи плазом, немов для того, щоб загострити. Але останньої миті повернула меч у руці, й гостре лезо ковзнуло поверхнею каменя: почувся нестерпний звук, від якого тигр несамовито загарчав і високо підскочив від несподіванки.
У стрибку тигр перевернувся і приземлився мордою до спини Само. Настовбурчив шерсть на зашийку та сердито втупився в потилицю наґині, а вона незворушно вдавала, що гострить лезо. Тигр пирхнув, не розуміючи, що відбувається, і всівся на те саме місце. З його велетенських ніздрів вилетіли два струмені гарячої пари.
Невдовзі вони весело вовтузилися, міцно обійнявшись.
Якщо не брати до уваги їхніх розмірів, Само й тигр-богатир могли здатися дитиною і маленьким грайливим кошеням. Від тих ігор Само трохи захекалася та вляглася відпочити на животі тигра. Довге м’яке хутро огортало її, приємно зігрівало на додачу до хутра чорнолева.
Само вже знала, що тигр не сприймає мисле мовлення, тож заговорила з ним уголос. Так він міг принаймні чути її, хоча й не розумів.
— Мені ще трохи боляче. Але турбує не це.
Як Само й сподівалася, тигр відчув її стан і лизнув в обличчя широким язиком. Задихаючись від нав’язливих пестощів, Само насилу відштовхнула шорсткий язик.
— Луску мені повідриваєш. Годі тобі! А турбує мене те, що я до тебе прикипаю душею дедалі більше. А твою свідомість так і не захопила, правда ж?
Тигр-богатир, певна річ, нічого не відповів. Само гладила його та примовляла:
— Я от з тобою говорю й так дивно почуваюся. Може, дати тобі ім’я? Ті жорстокі кітальджосці давали вам, тиграм, дуже вигадливі імена. Треба й мені спробувати.
Східний край неба запалав. Зазвичай наґи на світанку підставляють тіло сонцю, щоб зігрітися, та Само не мала такої потреби. Їй було достатньо тепла тигра й чорнолевового хутра. Тому вона розслабилася і, уже куняючи, промимрила:
— Хмара-громовиця.
Повторила це слово й засміялася. Тигр, нічого не зрозумів, глянув на Само, і вона перестала сміятися. Сказала звірові просто в очі:
— Ти такий пухнастий і водночас небезпечний... Тобі добре підходить. Віднині називатиму тебе Хмарою-громовицею[34].
Тигр зненацька підскочив, і Само незграбно сковзнула на землю. Розгублена наґиня спитала жартома:
— Тобі не до вподоби це ім’я?
Але тигр здавався неабияк стривоженим. Само збагнула, що він стежить за чимось на видноколі, й собі глянула в той бік.
На півдні був помітний якийсь рух. Само дала тигрові знак, ударивши його по спині кулаком. Тигр присів, щоб Само змогла осідлати його. Верхи на тигрі, з висоти пагорба Само видивлялася в далечінь.
За мить вона застогнала:
— Не може бути... Вражі діти!
Само вхопила Хмару-громовицю за хутро. Це був знак рушати. Тигр розкотисто, загрозливо заревів у південному напрямку, розвернувся і помчав на північ.
Сильний дошкульний вітер бив наляканій Само в обличчя, але вона ладна була терпіти біль, аби тільки не сповільнювати Хмару-громовицю. Само озирнулася. З півдня сунула тьма-тьмуща істот, не схожих на жодне відоме їй створіння. Але це й допомогло визначити, хто вони.
Кітата Джаборо обдумав Кейґанові слова й вирішив, що той мав рацію. Краще мати в місті князя, ніж короля. Адже підданий нізащо у світі не битиме короля піхвами від свого меча, а ось дядько легко міг провчити таким чином свого небожа-князя. Викручуючись з-під ударів, Джиґрім називав дядька зухвалим заколотником, а старійшини роду Джаборо задоволено примовляли: «Ну й Кітата! Ай, молодчага! Як слід виховує племінничка! Не втратив ще сили й здоров’я!». А містяни, які завжди приймали як належне будь-яке рішення родини Джаборо, погоджувалися. Ось у чому й полягала різниця між королем і князем. Містяни були вірні не особисто князеві, а його роду, тож лише по-людськи співчували побитому Джиґріму, але втручатися, як казали, у «сімейні справи», не наважувалися.
34
Ім'я тигра в оригіналі — Марунаре. Це слово утворене з іменників «мару»