— Нічого мені не потрібно.
— Як це?
— Нічого не потрібно. Не витрачай свого дорогоцінного часу на мене, бо за дев’ять днів я вже не буду твоїм родичем.
Само Фей дивилася на Рюна мов блискавкою вражена: брат хотів безжально обірвати зв’язок з нею. І загалом він мав рацію. Незабаром він утратить прізвище Фей і ніколи не повернеться в сім’ю. Само надіялася, що вони залишаться друзями, вірила, що Рюн хоче того самого. Та він навідріз відмовив їй у цьому простому бажанні.
— Рюне, ти волієш стати мені зовсім чужим? Чому?
Рюн скоса глянув на сестру й мислемовив, опустивши очі:
— Само...
— Що? Кажи!
— Я не хочу, щоб ти вважала мене заміною дитині, якої ніколи не матимеш.
З грюкотом полетів стілець. Само стала перед Рюном, ледь не спопеляючи його поглядом. Той так і не подивився їй у вічі та з опущеною головою вів далі:
— Якщо хочеш бути матір’ю, народи власну дитину. Стань суперницею своїх тіток і сестер. А якщо боїшся, то забудь про материнство. Важко вічно підтримувати мир і злагоду. Менший брат не стане твоєю дитиною.
— Як ти смієш?!
Луски Само страшно зашурхотіли. Ще ніхто не бачив її такою розлюченою. Рюн, хоча й був наляканий, не закрив свідомість від неї.
— Скоро буде пізно. Ти вже спізнилася. У твоєму віці деякі жінки мають дві-три дочки. Не зволікай! На щастя, у нашій родині є аж десять чоловіків. Зачати буде зовсім неважко.
Щойно Рюн закінчив передавати мислевислів, сестра дала йому гарячого ляпаса.
Потираючи щоку, Рюн підняв очі на Само й закляк.
Обличчям сестри збігала срібляста рідина.
Наґи вкрай рідко проливають сльози. До того ж сльози наґів мають дивовижний колір, тому здаються людям, доккебі та леконам чарівними. Хоча в них немає нічого особливого. Та сльози Само для Рюна були дуже особливі. Він перестав розтирати щоку й остовпіло дивився на неї.
Само Фей і сама дивувалася з власних сліз. Тремтливим пальцем вона торкнулася шкіри під оком, і палець посріблився. Рюн з острахом мислепокликав Само, але вона не прийняла його мислевислову. Її свідомість була щільно закрита.
Само рвучко випростала руку вбік — і темряву кімнати пронизали краплі світла.
Рюн дивився невідривно, як розрізували повітря тонкі срібні спалахи, як вони розбилися об підлогу тисячами іскринок. Рюн бачив не лише сріблястий колір, а ще й тепло сліз. І це видовище справило враження вибуху. Отямившись, Рюн озирнувся. Само вже не було поряд. Лише до дверей тягнувся ланцюжок з блискучих срібних цяток.
Коли Хваріт Макероу вийшов з дому в супроводі чотирьох чоловіків, а повернувся лише з двома, Дусена Макероу нічого йому не заподіяла не тільки тому, що це був її син. І не тому, що не хотіла перед скорою розлукою псувати йому спогади про рідний дім. Дусена Макероу, як і належить очільниці родини, не преймалася такими дрібницями. Вона різко мислевисловила своє невдоволення, обсипала Хваріта лайкою, хоч і не торкнулася навіть пальцем. Усе-таки він був послушником.
— Слухай-но, поганцю, уважно слухай! Радій, що не можеш зробити дітей в інших родинах! Якби десь з’явилися діти від тебе, я б не стерпіла! Це ж треба — не дав своїм родичкам народити! Після цього ти не наґ, а брудний доккебі!
Хваріт високо оцінив мудрість матері. Вона визнала, що не може підняти на сина руку, бо невдовзі він стане хранителем, тобто представником влади, проте не принизилася, а натомість пожаліла через неможливість зачинати дітей. У відповідь на прекрасну промову Дусени Хваріт гірко зітхнув, тобто вдав, що страждає через обов’язок берегти цноту. Таким чином йому вдалося заспокоїти матір.
Дусена була задоволена собою. Та випробування Хваріта на цьому не скінчилися. Троє старших сестер і дві тітки дітородного віку тільки й чекали своєї черги, щоб покрити його гнівними прокльонами. На щастя, Кару та Свачі врятували Хваріта, зголосившись відвідати спальні тіток. У найстаршої з дітей Дусени, Сомеро, було стільки ж мудрості, як і в матері, тож вона утрималася від занадто суворого нападу на брата. Інша сестра, Каріндоль, уважала всіх чоловіків недоумками й теж доволі поблажливо поставилася до помилки брата-йолопа.
Але ще залишалася Віас Макероу[17]. Для Хваріта розмова з нею була, як сутичка з драконом.
— Скільки мені років, як гадаєш? — пропалила вона свідомість Хваріта грізним мислевисловом.
Він хотів був закрити свідомість, користуючись привілеєм послушника, але передумав. Усе одно нічого доброго не чекав, і тому вдавав покірність.