— Я побіжу вперед, приготую все до приходу пана.
Мандрівник нічого не відповів, а корчмар прожогом побіг до будівлі, але, звісно, не заради приготувань. На бігу намагався пригадати, куди подів свого меча. Але так і не згадав, бо не брав його до рук дуже давно. Утім, битися із цим прибульцем усе одно було не варто. Корчмар злетів сходами й збудив сім’ю гучним ревінням:
— Де мій меч?
Дружина перелякалася. На щастя, син господаря, який вибіг на крик трохи пізніше за матір, знав, де лежить зброя. Радісно збуджений хлопчик побіг по меча, сподіваючись нарешті побачити його в дії. Корчмар випхав дружину на кухню, нічого не пояснюючи, і сам поставив на стіл глечик з водою та кухоль.
Аж ось до корчми ввійшов мандрівник. Роззирнувся навколо й підійшов до столу з глечиком. За ним і досі волочився жахливий мішок, що забруднив підлогу кров’ю, і господар насупився. Гість скинув плаща й наплічника та потягнувся рукою до плеча, по зброю.
Господар миттю забув про мішок і підлогу. Він зроду не бачив такого меча: здоровенне руків’я і незвично широка ґарда, від якої відходили відразу два довгих клинки, неначе брати-близнюки.
Для носіння подвійного меча на грудях мандрівника були в хитромудрий спосіб припасовані ремінці й застібки, на лівому плечі — захисний круглий щиток, а на спині, трохи нижче шиї — сталевий гачок, на якому меч так і висів, не схований у піхви.
Мандрівник поклав подвійний меч на стіл, сів на стілець і розмотав з обличчя хустку. Цієї миті до кімнати заскочив син корчмаря. Кмітливий хлопчик тримав батьків меч за спиною. Корчмар зробив синові знак, щоб той відійшов у куток, а відтак звернувся до гостя:
— Чи могли б ви, ласкавий пане, сказати, що саме лежить у мішку?
Гість поклав хустку на стіл. Його темне довге волосся злиплося від поту й пилу, а непривітне суворе обличчя вкривала смоляна борода. Він залишив поза увагою запитання господаря й мовив:
— Це Останній притулок?
— Так люди звуть мою корчму. Далі-бо на південь корчми вже не знайдеш.
— Твоя правда, там нема де стати на нічліг.
Корчмар спершу не звернув уваги на ці слова. За мить його очі покруглішали.
— Пан, певно, жартує... Невже ви прийшли з півдня?
— Авжеж.
Корчмарю легше було повірити в те, що гість спустився з небес.
— Та що ви кажете! На півдні ж нічого немає.
— Є. Kiбopéн.
— Ха! Кіборен? О так, непролазні хащі, повні звірів. А ще ці кляті гади — наґи[1]. То я і кажу, немає там нічого.
Чоловік кинув погляд на господаря, але не відповів на його жарт.
— Віддайте мені листа.
— Листа?
— Якщо це Останній притулок, тут має зберігатися лист для Kéйґана Дракара.
Очі господаря покруглішали ще дужче. Такий лист у нього направду зберігався. Багато місяців тому з Великого храму прийшов украй виснажений монах Ореноль і залишив листа для Кейґана Дракара. Монах кілька днів відновлював сили в Останньому притулку, а потім вирушив назад, на північ.
Корчмар кивнув, опанував себе й спитав:
— Спершу прошу пана дати відповідь. Що в мішку? І взагалі, як ви могли прийти з півдня? Це неможливо!
Кейґан Дракар узяв глечик, щоб налити собі води. Господар збентежено пискнув:
— Один кухоль коштує два мідяки. У наших краях вода недешева. Не було б тут води — не було б і корчми.
Кейґан мовчки налив води. І тільки тоді відповів на запитання:
— Я прийшов з півдня, щоб менше йти пустелею. Вийшов я з Карабори. Звідти на південь. Потім опинився в Кіборені. Потім рухався на захід, а тоді повернув на північ. Ось так до вас і дістався.
Корчмар пирхнув. Кейґан сказав усе правильно. На схід від пустелі Фунтен розташоване місто Карабора. Звідти до Останнього притулку кілька днів пішки. Щоб не долати довгий шлях розпеченою пустелею, гість обійшов її з півдня, і йому залишився тільки короткий відрізок шляху через піски.
Але це означало, що він кілька днів ішов лісом Кіборен. Лісом, який кишить наґами. Безпечніше крокувати стільки ж поверхнею води. Щойно корчмар хотів зауважити це вголос, Кейґан кивнув у бік мішка.
— Це моя здобич з лісу. Розв’яжи та переконайся, що я справді прийшов з півдня.
Господар недовірливо перевів погляд на мішок, потім — на Кейґана Дракара, який спокійно тамував спрагу водою по два мідяки за кухоль, нарешті обережно розв’язав мішок і зойкнув так, що в дружини в кухні волосся стало сторч, і вона впала на підлогу.
* * *
У цьому куточку лісу Кіборен навіть небоплав, який літає вище за всіх створінь, не побачить землі. Лише зелене море до самого обрію. Важкі розжарені хмари майже торкаються верхівок старих величних дерев, що ніколи не знали сокири. Переплетені гілки затримують опале листя й згинаються під його вагою. Час від часу сильні пориви вітру розбурхують ці купи, листочки злітають догори та пурхають над Кібореном.
1
Наґи (в оригіналі —