— Мали знищити.
Само легко всміхнулася. У Рюна затремтіли руки, і він міцніше стиснув сайкер, щоб не впустити. Руки ходили ходором, і здавалося, ніби це меч звивається й корчиться.
Рюн підніс сайкер ближче до очей і помітив, що поблизу руків’я різьблення нечітке. Якщо точніше, хтось майстерно сховав напис у візерунку, щоб його важко було розрізнити. Та Рюн прочитав. Це було ім’я.
— Як тобі вдалося зберегти меч?
— Я підмінила його власним сайкером. Бери. Він не заперечував би.
Само знайшла в скрині піхви відповідного розміру та подала Рюну. Той невміло почепив сайкер у піхвах на пояс і передав сестрі пристрасний вдячний мислевислів:
— Я думав, від нього нічого не лишилося. Уже давно облишив надію знайти бодай якусь пам’ятку про нього. А так кортіло. Щось від батька.
Само неначе злякалася слова «батько».
— Ти називаєш його батьком?
Рюн знітився.
— Батько — це чоловік, який...
— Ні, мені відомо, що це значить. То все забобони безбожників.
— Чому забобони?
Само хотіла уникнути суперечки й ніяково всміхнулася, та зрозуміла, що Рюн не відступить.
— Авжеж, це забобони. У цьому слові немає жодної потреби.
— Чому ти тоді зберегла цей сайкер? На згадку про батька, бо ти теж його дитя, чи не так?
Само перелякано мислеспитала:
— Тобі про це відомо? Так, наша мати пускала його до спальні. Але я сховала меч не через дурні забобони щодо батька. Юсбі навчив мене битися. Для мене він учитель, пам’ять про якого я прагнула зберегти.
Холодне пояснення Само дошкулило Рюну. Само підійшла ближче до брата, зазирнула просто в очі й продовжила:
— Рюне, ми з тобою з’явилися на світ не завдяки йому одному. Якщо вже тобі до вподоби це сміховинне слово «батько», називай так усю їжу й воду, що їх споживала наша мати, коли носила нас у лоні. Правда ж, було б дивно так мислемовити?
— Сам знаю. Розумію.
— Я тобі вірю. Будь ласка, поки ти ще тут, пообіцяй мені.
— Що пообіцяти?
— Що не вживатимеш слова «батько». І тоді забобони не збиватимуть тебе з правильного шляху.
Рюн подумки розсміявся: «Як я можу таке пообіцяти? Хіба можна стерти спогад, який ношу в собі вже одинадцять років?». Проте кивнув на знак згоди. Не хотів розчаровувати єдину важливу для себе особу з родини Фей, поки ще звався цим прізвищем.
— Обіцяю.
Попрощавшись з іншими жінками родини, Рюн вийшов на вулицю. Там на нього чекали всі десять чоловіків родини Фей.
Рюна вельми здивувало, що його почет убраний не по-святковому.
Чоловіки з почту неповнолітнього наґа зазвичай після обряду виймання залишають його родину та приєднуються до інших, причаровані молодими жінками, яких зустрічають у Вежі сердець. Але ці десятеро всі як один мали намір повернутися в дім Фей, саме тому й убралися по-буденному. Це означало, що Рюн ітиме Хатенґраджем під зливою поглядів, сповнених заздрості й ненависті. Рюн звернувся до одного із чоловіків:
— Усі воліють повернутися?
— Так, Рюне.
Рюн звернув увагу на те, що його вже не кличуть на прізвище Фей. Він обережно мислеспитав:
— У Вежі сердець сьогодні буде чимало дівчат, які після виймання стануть повнолітніми...
Чоловік з почту легенько всміхнувся.
— Мені подобається в цьому домі. Решті теж. Хай юні наґині спокушають юнаків.
Рюн зненацька відчув різкий укол ревнощів. Почет може повернутися в дім, де він виріс, а йому це заборонено.
* * *
Тінахан заявив, що дотримає договору, укладеного з Великим храмом, і збочення Кейґана не стане на заваді виконанню. З твердістю, властивою леконам, він проголосив:
— Я змушений іти разом із цим чоловіком на службу. Мене цікавить лише одне: чи буде від нього користь загонові. Кейґан найкраще за всіх на Півночі знається на наґах і Кіборені. Е-ех! Він на них собаку з’їв. Тому з ним можна мати справу.
— Тінахане, ти що верзеш? Хай що коїться навколо, тобі байдуже, аби тільки тебе не зачіпало?
— Може, я не правий. Та здається мені, що пхати носа в те, що тебе не зачіпає, теж не варто. Наґи мене не хвилюють, якщо чесно. Чому я повинен їх жаліти, якщо вони захопили пів світу й нікого до себе не пускають? Яке мені діло до того, що Кейґан їх варить і смажить?
Біхьон не був упевнений, що всі лекони дбають лише про самих себе, але загалом розумів, що так жити зручно. Він сердито запитав:
— Наґи — такі самі, як ми. Згоден?
— Ти ще скажи, що потвори дуоксіни[18] такі самі, як ми! Глузду відбився?
Біхьон промовчав. Справді, він не думав так про дуоксінів. Тінахан помацав кінчик дзьоба.
18
Дуоксіни у романі — потвори-мутанти, кожен з яких має неповторний вигляд. Назва істот узята з назви майже забутого нині привида