Дерева-велетні гинуть і падають, а менші й після смерті стоять, мов надгробки, бо їх тримають гілками сусіди. Багато дерев помирали, спираючись одне на одне. Згори Кіборен здається зеленим морем, а ближче до землі має вигляд безладного переплетіння гілок і стовбурів, у непроглядній темряві якого навіть птахи втрачають відчуття напрямку. У цьому божевільному лабіринті дерева ростуть, хиляться, гниють, але вдають, що живі, а потім ураз обвалюються з гучним рипінням, розкидаючи навсібіч листя й шмаття кори. Але переважно під зеленим густим покровом панує тиша.
Саме тут стоїть місто безсердечних холоднокровних істот.
Навіть гребененосці лекони[2], відомі могутні здоровані, не можуть вимовити назву цього міста й не здригнутися. Навіть вогнетворці доккебі[3], веселі хитруни, перестають усміхатися, вимовляючи це слово. Навіть вигадливі люди не вживають справжньої назви цього міста, а вперто звуть його Містом мовчання. Місто безсердечних істот не потребує чиєїсь хвали й не боїться прокльонів. Воно — одна з найвидатніших дивовиж світу.
Хатенґрадж.
Самотній білий острівець у безмежних зелених просторах Кіборену.
Але цей острівець зовсім не малий. Вежа сердець у середмісті, хоч і ледь не сягає хмар, здається невисокою. На його прямих і широких вулицях стоять урочисті будівлі, а на численних майданах — пам’ятники на честь військових перемог наґів.
На південь від Кордону є ще багато назьких міст — менших і скромніших за Хатенґрадж, але зведених за його подобою, — з Вежею сердець і красивими спорудами.
І сам прекрасний Хатенґрадж, і його міста-двійники відрізняються від поселень інших племен. Там панує тиша, і жоден вогник не проганяє ніч. Повз стрункі колони, довгі галереї та широкі майдани проходять мовчазні, мов привиди, наґи. Ніде не чутно ні слова, ні пісні.
Тому Хваріт Макербу був ошелешений, коли Рюн Фей[4] розтулив уста й промовив:
— Хотів би я знати, як воно — усе життя прожити із серцем у грудях?
У наґів такий слабкий слух, що вони не почули б навіть наближення загону доккебі за спиною. Але в глибокій тиші Хатенґраджа Хваріт добре розчув слова Рюна й так розгубився, що навіть не дорікнув другові за цю неввічливість, а лише послав у його свідомість безгучний мислевислів[5]:
— Жити із серцем у грудях? Це означає жити в щоденному страху смерті.
Рюн Фей відчув у цьому мислевислові надзвичайне збентеження. Щоб не хвилювати друга, він теж передав мислевислів:
— Ти хочеш сказати, що це означає щодня почуватися живим?
Рюн підняв праву руку й приклав до грудей. Якби Хваріт зробив так само, то відчув би у власних грудях стукіт серця. Але він посоромився такого жесту.
— Рюне, сподіваюся, ти тільки зі мною так поводишся?
— Як?
— Торкаєшся грудей. Не роби цього. Це непристойно.
Хваріт пошкодував, що мислевисловився надто різко, і додав:
— Нічого, усього за десять днів ти змінишся.
Рюн опустив руку. Відвернувся й глянув з балкона на місто. Вежа сердець переможно підносилася над усіма будівлями. У його погляді змішалися відраза й жах. Він не міг стримати тремтіння рук, що вчепилися в поруччя балкона.
Рюн Фей і його друг Хваріт Макероу, які стояли на балконі дому родини Фей, були однолітками. Їм виповнилося по двадцять два роки, і, згідно зі звичаями наґів, вони ще не вважалися дорослими. Але за десять днів, коли зірка Сянаґа сховається за Місяцем, їх покличуть до Вежі сердець.
Там розтинають груди та виймають серця.
— Мені це не до душі, Хваріте.
— Тобі нема чого боятися, Рюне. Жоден наґ не помер під час обряду виймання. Подейкують, ніби щороку трапляються нещасні випадки: начебто один чи двоє не повертаються з Вежі. Але то все казочки, що ними лякають дітей.
Мислевислів Хваріта не підбадьорив Рюна.
— Я не боюся нещасного випадку. Узагалі волів би не виймати серця.
Хваріт здивувався.
— Чого б це? Не хочеш стати безсмертним?
— Це не безсмертя.
— Ну, може, наполовину безсмертя. Невже цього замало? Ти зможеш не боятися нападу ворогів. Це зовсім не дрібниця.
— Нападу ворогів, кажеш? А хіба наґи мають ворогів? На Південь від Кордону всі вороги знищені. А на Північ ми й не збираємося. Де ж вороги? — збуджено мислемовив Рюн.
2
Лекон у романі — людина-півень. Назва цього племені створена автором, імовірно, на основі назви породи курей легорн. Півень у корейській міфології асоціюється із сонцем і королівською владою.
3
Доккебі у романі — людиноподібна істота. Образ доккебі ґрунтується на багатому фольклорному матеріалі. Маски народного театру зображували доккебі з рогами, червоним обличчям і великими іклами. За вдачею доккебі не злі, вони полюбляють жартувати й розігрувати людей, до яких зазвичай звертаються «пан Кім» (ця деталь теж використана в романі: доккебі називають усіх людей
5
Мислевислів, мислемовлення — спосіб телепатичного спілкування наґів у романі. В оригіналі називається