— Завеликий!
Хоча жук і не випромінював тепла, істоті завдовжки як стовбур дерева складно залишатися непоміченою. Тоді Біхьон заперечив: коли вже зайшла мова про розміри, Тінахан і його спис ще довші за жука. І попросив не забувати, що колись жук стане їм у пригоді. Останнє зауваження зацікавило Кейґана.
— Жук пожирає дерева й квіти! Це помітять дереволюбці, упадуть у шал і кинуться за нами. Вони добре стежать за своїми триклятими деревами.
— Такі жуки бувають і дикі. І я можу слідкувати за тим, щоб він не надто об’їдав дерева. Нані не так уже й багато їсть. Хоча й не скажеш, правда ж?
Кейґан і Тінахан здивувалися, що ніжне жіноче ім’я[19] обрали за кличку для страхітливого жука з грізними рогами й жорстким панциром. Зрештою Кейґан, користуючись повноваженнями провідника загону, дозволив узяти жука із собою. Усвідомлюючи всю відповідальність за це рішення, він у дорозі старався не зважати на те, який шум зчиняє жук і як він обгризає дерева. Біхьон дотримувався обіцянки й сумлінно намагався вгамувати апетити жука та зменшити шкоду деревам. Проте Нані щораз кидався жерти чергове дерево. Тінахан крадькома спостерігав за цим і думав: від кого більше шуму — від Біхьона чи від його Нані.
Біхьон і його їздовий жук таки втихомирилися, коли Кейґан вирішив, що всім час вечеряти. Вечерею мала стати мавпа, помічена ним на дереві.
— Тінахане, будь ласка.
Тінахан кивнув, підібрав каменюку, дочекався, коли Біхьон трохи відійде назад, і пожбурив її. Здоровенний камінь полетів зі швидкістю стріли й миттю збив мавпу, водночас переламавши багато гілок.
Біхьон відвернувся, а Нані колупався в землі, поки Кейґан з Тінаханом білували й патрали тулубець мавпи. Вони загорнули м’ясо в широке листя, закопали в ямку і, стараючись не виказувати хвилювання й цікавості, чекали, що робитиме Біхьон.
Коли Кейґану повідомили, що в загоні буде доккебі, він замислився, чи зможе той утриматися від використання вогню для приготування їжі під час походу лісом. Кейґан зустрічався з наґами безліч разів, бо жив біля Кордону. І, хоча й не любив сирого м’яса, яке їдять наґи, змусив себе відмовитися від приготування їжі на вогні. Та його дуже турбувало, чи зможе примиритися із сирою їжею доккебі, звиклий пекти навіть будь-які плоди.
Біхьон викрутився, як і слід було чекати від доккебі. Тінахан недовірливо помацав землю навколо закопаної мавпи, а Біхьон тільки зареготав. Земля була холодна. Проте коли ямку розкопали, листя виявилося спаленим, а м’ясо — запеченим. Біхьон приготував мавпу за допомогою доккебінського вогню. Жуючи м’ясо, Кейґан подумав, що розповіді про те, як доккебі розпалюють вогонь навіть під водою, — зовсім не безглузді вигадки.
А ще Кейґан відчув радість і задоволення. Його спантеличили ці забуті відчуття.
Йому ніколи не подобалося в Кіборені. Відраза до лісу мала просту й цілком зрозумілу причину: він ненавидів наґів, а наґи любили цей ліс. Тому Кейґан і ліс ненавидів. Якби йому дали змогу обирати: спалити всі ліси на світі чи спалити всіх на світі наґів, він без вагань обрав би перше. Адже, якщо спалити наґів, вони просто помруть. А от якщо спалити ліс, наґи невимовно страждатимуть.
Коли сонце стояло на вечірньому прузі й дарувало землі останні промені, ліс почав прославляти співом красу багряного неба. Рожеве світло просочувалося крізь сплутане гілля, зісковзувало вниз, ніби шовк. Доккебі перестав гладити свого їздового жука та зненацька грайливо усміхнувся. І Кейґану на хвильку примарилося, що він повернувся в ті часи, коли міг з миром і радістю в серці очікувати на завтрашній день. Після вечері на прохання Біхьона він розповів про свій подвійний меч і почувався при цьому навдивовижу легко.
— Колись давно, у сиву давнину, жив один вправний воїн-лекон, якому одного меча було замало. Він розсудив, що мечів має бути пара, так само як і черевиків або рукавичок. І він замовив в Останній кузні пару мечів.
Тінахан коротко засміявся й кивнув. Жук згорнув лапи, готуючись до сну, Біхьон сидів, спершись спиною на свого велетенського улюбленця, і дивився на Кейґана. Палахкотіння на заході забарвило все в лісі в червоний колір.
— Один меч лекон назвав Сонцевиком, а другий — Місяцевиком. Він двома мечами разив ворогів, здобув чимало видатних перемог, подолав у двобоях багатьох леконів-суперників і завоював багатьох красунь-леконок. Здолав навіть дуоксінів — цих моторошних потвор. Нарешті він зрозумів, що став королем — першим і останнім королем-леконом. Король-лекон був дуже сумлінний. Він сховав Сонцевика й Місяцевика в піхви та взявся до управління королівством. Але час не шкодував його, і король постарівся. Тоді наґи захотіли загарбати його землі. Для цього вони почали насаджувати в них ліси. Хоча наґи й знали про славетну силу короля-лекона, вони вірили, що їхній задум виправдає себе, адже спадкоємця в короля не було. Насправді він мав синів, але ніхто з них не хотів залишитися біля батька.
19
Нані у романі — легендарна красуня давнини, яку визнавали прекрасною всі раси — люди, доккебі, лекони й наґи. Ім'я, походження якого може бути японське або гавайське, означає «краса».