Хваріт перевів погляд на Рюна, тримаючи руку над скринькою. Потім блискавично опустив її всередину та спіймав величезного щура, який відчайдушно пручався й верещав, і мислемовив, невідступно дивлячись на Рюна:
— Ти станеш здобиччю.
Хваріт підніс щура до рота. Обличчя Рюна скам’яніло.
Затріщали кісточки, і щур замовк.
* * *
На південному заході Кіджунського хребта височіє гора Байсо.
Там холодно й вітряно. Навіть сонце, хоч і хвалиться своїм жаром, утрачає там силу та висить у небі безпорадною вогняною кулею. Ліс там темно-зелений і непрохідний.
Самотній мандрівник ішов гребенем гори Байсо поміж зелених хвиль лісу. Тепло вдягнений, з міцним ціпком — як звичайний мандрівник. Ось тільки його голова чисто поголена. Без сумніву, монах[7]. Що ж він робив у цих горах? Поблизу ні храму, ні навіть села.
Проте не скидалося на те, що монах заблукав. Він спускався в долину, до струмка, уздовж якого стояли кілька будівель — хижки, збудовані чи то шукачами золота, чи то мисливцями в місцині, захищеній від вітру.
Ураз насунулася темрява, наче сонце сховалося за хмару. Монах підвів голову, щоби глянути на небо. Раптовий порив вітру збив його з ніг і поніс уперед. На щастя, монах не скотився зі схилу, а застряг у чагарнику. Переляканий, він лежав горілиць, хапав ротом повітря й не вірив своїм очам.
З-за гори позаду вилетів велетенський небоплав.
Грудні плавці істоти були неосяжно довгі, а в пащі, здавалося, могла поміститися гора. Тисячі очей переливчасто вигравали різними барвами. Монах не міг витримати поглядів тих незліченних очей, глянув у бік спини чудовиська — і зойкнув від подиву. Чутки про небоплавів виявилися частково правдивими.
Зруйновані вежі, стіни, колони та куполи, що пломеніли під сонячними променями, — ось що монах побачив на спині небоплава. Та жодних слідів розкошів і багатства, про які ходили легенди, там не було. Колони не прикрашало коштовне каміння, а дахи не були вкриті золотом. Певно, уяву жадібних людей розпалювали відблиски coнячного світла. На спині небоплав ніс лише руїни, припорошені товстим шаром часу. Чарівний блиск проливали не камені й метал, а уламки вічності. Зворушений монах зронив сльозу.
Він невідривно дивився на велетенську рибу, що несла небом древні руїни, поки до нього не долетів галас з долини. Монах сів, прогнав з душі розчарування й кинув погляд униз. Побачене там його безмежно здивувало й насторожило.
У долині стояла трійка коней в одній упряжі. На корінному коні сидів вершник. На конях були хомути з довгими міцними мотузками, за які з іншого боку трималися чоловіки. На спинах у тих чоловіків кріпилося те, про що монах тільки чув, але на власні очі досі не бачив, — повітряні змії[8]. Величезні, у сотні разів більші на звичайні. Здогадавшись, для чого потрібні коні, монах не стримав стогону.
Несподівано коні зірвалися з місця за знаком, якого монах не чув.
Вони помчали в тому самому напрямку, що й вітер у долині. Мотузки натягнулися — і п’ять повітряних зміїв злетіли в небо. Монах подумав, що підняти зміїв за допомогою коней неважко, а от як утримувати їх на висоті та управляти ними — не уявляв. Потім помітив, що до кожного змія кріпилася ще одна мотузка, яка тягнулася до встановленої на землі лебідки. Отже, управління зміями із землі було цілком можливе. Задум тих відчайдухів вразив монаха.
Як він і очікував, літуни зі зміями на спинах узялися за кинджали й перерізали мотузки, що з’єднували їх з кіньми. Змії злетіли, проте додаткові мотузки й лебідки тримали їх на місці. За лебідками наглядали кремезні чоловіки.
Монах став свідком спроби польоту на повітряних зміях з метою дістатися небоплава й вилізти йому на спину. Імовірність успіху здавалася вкрай низькою, проте схвильований монах затамував подих і міцно стиснув кулаки, спостерігаючи за сміливцями.
Раптом щось трапилося з одним змієм. Він уже не летів рівно, а теліпався з боку на бік. Переляканий монах придивився і помітив, що цей змій досі прив’язаний до коня. Як це сталося? У монаха ледь очі на лоб не вилізли від напруги, коли він зрозумів, що неуважний літун перерізав не ту мотузку. Унизу, у долині, усі волали й сипали прокльонами, особливо червоний від люті погонич коней. Непокірний змій рвався щораз вище й тягнув за собою коня. Погонич у відчаї вихопив кинджал — монах скрикнув:
8
Розваги з повітряними зміями мають велике значення в корейській культурі. У зимові місяці корейці традиційно запускали повітряних зміїв, змагаючись у виконанні складних маневрів.