Монах витріщив очі на такого нахабу. Хіба можна людям так розмовляти з леконами! Він здивовано витріщався на Робса, не розуміючи, хто він такий.
Лекон, названий ватажком, присоромлено мовив:
— Хай йому грець! Я був такий збуджений. Коли з’явилася можливість вилізти на спину небоплава, я зовсім утратив голову... А мотузки справді вистачило б, якби я зробив усе правильно? Інші змії теж піднялися недостатньо високо!
— То я і кажу, не треба було тобі летіти! Ми ж не хотіли тебе пускати! Мотузки не вистачило через твою впертість! Щоб полетів шановний ватажок, довелося вкоротити інші мотузки!
Лекон зітхнув. Його подих вилетів різко й гучно, наче буревій. Але відповісти йому не було чого. Люди, які зібралися довкола, щоб послухати суперечку, здавалося, знали заздалегідь, чим вона закінчиться, і тихенько хихотіли. Ніхто не хвилювався за життя Робса. Тільки тепер Робс помітив монаха.
— О, та це ж монах! А ти тут чого?
Монах не розсердився, хоча запитання й прозвучало неввічливо. Якщо він не помилявся, зараз Робс не був людиною. Монах чемно склав руки, уклонився й промовив:
— Мене звати Ореноль. Я прибув сюди, бо маю справу до пана лекона.
Здивований лекон швидко закліпав.
— Яку таку справу? Ти ж казав, що просто йшов своєю дорогою.
— Я йшов саме сюди. До лекона на ім’я Тінахан, місцевого ватажка. Напевно, це ви.
— Так, я і є Тінахан. Навіщо я тобі?
— Я з Великого храму Хаінся[9].
У Тінахана миттю настовбурчився гребінь. Робс озирнувся: чи, бува, комусь з присутніх не відома причина появи монаха. І поквапливо запросив того пройти до будинку.
— Я так розумію, зі мною говорить людина? — звернувся до нього монах.
— Що? Ні. Це говорить доккебі. Кіме, ви не проти?
Ореноль усміхнувся й кивнув цьому збирачеві душ[10].
— Якщо вам так зручно. Але мені й направду було б спокійніше говорити з людиною, бо з вигляду ви — людина.
Ореноль не помилився: якби Робс був не збирачем душ, а звичайним чоловіком, він нізащо не наважився б так грубіянити лекону. Під час суперечки з Тінаханом Робс дозволив говорити душі лекона, яку носив у собі.
На прохання монаха Робс наказав душі лекона поступитися місцем людській душі й рушив показувати дорогу до будинку — невеликої хижки неподалік. Витріщак, які хотіли піти слідом, він розігнав.
У хижці було брудно й темно. Тінахан розчистив кутик столу, скинувши звідти весь непотріб одним рухом, і запросив Ореноля сісти. Поставив на стіл глечик з вином і чарки. Ореноль відмовився від вина. Робс знизав плечима й прибрав чарки. А сам хильнув просто з горла й передав глек Тінахану.
— Іншого нічого не маємо. Хіба що дати вам води?
— Дякую, не треба. Я прийшов дуже вчасно. Поталанило стати свідком видатної події.
— Ви могли б стати свідком небувалого успіху, якби не впертюх Тінахан, — Робс стрільнув очима в лекона.
Лекон клацнув дзьобом, на що Ореноль тільки всміхнувся. Потім усі троє замовкли. Ненадовго запанувала моторошна тиша.
Тінахан не витримав перший і вигукнув:
— То що, Оренолю, чи як там тебе звати? Скільки вже часу минуло?
— Пів року.
Переляканий Тінахан зиркнув на Робса. Той сполотнів і промовив:
— Аж пів року? Оце час летить! Щиро перепрошуємо. У цій дірі за часом не слідкують. Ми збиралися розрахуватися, слово честі!
— Аякже! У Великому храмі не сумніваються у вашій чесності. Просто подумали, чи не трапилося, бува, якогось непорозуміння, тож послали мене розвідати, — Ореноль посміхнувся трохи винувато. — От я і прийшов, сподіваючись, що заразом стану свідком вашого успіху.
— У нас неодмінно вийде! Ти ж сам бачив! — вигукнув Тінахан і грюкнув по столу. Цілком очікувано стіл розколовся надвоє. Ореноль з Тінаханом розгублено дивилися на розбитий стіл, а Робс схопився за голову й застогнав:
— Знову від тебе збитки, щоб ти луснув!
Тінахан похнюпився. Робс спересердя розкидав уламки столу в різні боки, трохи вгамувався й мовив:
— Скажу відверто... Благаю вас, преподобний... Ми зараз не можемо повернути ані боргу, ані відсотків. Могли хоча б стола цього вам віддати, та, на жаль, його розбив шановний наш ватажок. Але нам усе вдасться! Ви бачили на власні очі, вам не потрібні пояснення. Ми все чітко продумали.
— О так! Дивовижне було видовище. Коли я вирушав з храму до вас, ще не йняв віри. Гадав, що неможливо видертися на спину небоплаву. Але тепер вірю. Звісно, це вкрай небезпечний задум. Зате й успіх цілком певний. А ще скажіть: якщо вам таки вдасться залізти на небоплава, як ви потім спуститеся на землю?
— Мотузками. Коли змії сягнуть спини небоплава, люди на землі відріжуть мотузки від лебідок, і ми зможемо спуститися, з’їжджаючи їхніми кінцями, що висять у повітрі.
9
Великий храм Хаінся в романі зображений як зосередження мудрості й стародавніх знань. Назва храму, напевно, дібрана так, щоб викликати асоціації з реальним храмом Хеінса — одним з найголовніших буддійських храмів Кореї, який веде свою історію від IX ст. У храмі Хеінса зберігається найбільше в Кореї зібрання буддійських текстів на 80 тисячах дерев'яних дощечок, відоме у світі як Трипітака Кореана, та інші культурні цінності.
10
Збирач душ у романі — особа, яка прийняла у свою свідомість душі померлих. Ці численні душі можуть спілкуватися зі своїм носієм або зі сторонніми особами через носія.