— Ти не відсахнувся! Чому? Подумав, що я хотів лише підсвітити твоє обличчя, щоби краще бачити? Чи тобі було байдуже, що вогонь може обпекти?
— До чого ти ведеш, Біхьоне?
— Кажи, чому? Перша чи друга причина?
— Перша.
— Невже?
— Авжеж. Якби ти хотів мене спалити, спрямував би свій вогонь просто на мене.
Біхьон пожвавився.
— Он ти який! Тільки обіцяй, що не пожиратимеш доккебі! Гаразд?
— Добре. А із чого ти взяв, що я зібрався цим займатися?
— Ти точно зрозумів поведінку доккебі. Отже, умієш уявляти себе на місці іншого. Еге ж? Ти кім, але уявив себе доккебі й зрозумів його вчинок. Тоді, напевно, ти так добре вивчив наґів не для того, щоб їх їсти, а щоб...
Біхьон крадькома глянув на Рюна. Кейґан незворушно мовив:
— Не бійся, не розбудиш. Він не чує нас.
— A-а!... Саме це я і хотів сказати! Ти вмієш поставити себе на місце наґа. Так-так! Ще першого дня, коли ми знайомилися, ти сказав, що наґи не хочуть вмирати.
— Так, я знаю.
Біхьон ударив себе в груди.
— І я теж!
— Що — теж?
— Ну, тоді, з дуоксінами! Тобі Тінахан хіба не розповів?
— Розповів. Ти не хотів палити їх, і він дуже сердився.
— Я не зміг їх підпалити. Як і ти, я поставив себе на місце ворога. Я відчув їхню печаль через втрату Бога. Як я міг їх палити, коли вони вже страждають у печалі й гніві?
— Ти мертвий.
— Що?
Кейґан на мить похнюпив голову, тоді глянув на Біхьона, несподівано виставив уперед праву руку та поволі пригасив полум’я. Обличчя Кейґана сховала темрява.
— Якщо ти відчуваєш чужу печаль — ти мертвий.
Біхьон здригнувся, його пробрав моторошний холодок. Кейґан зумів висловити невиразні думки, що роїлися в голові Біхьона по тому, як вони вибралися з піраміди. Ніби передражнюючи його, Кейґан примружився й глузливо запитав:
— Ну що, я правий чи ні?
Так і було. Коли в піраміді Біхьон зіткнувся з дикою люттю, він її не помітив, а розгледів приховану за нею печаль і немовби помер.
Біхьон потупився.
Кейґан сказав:
— Ось чому, мабуть, Бог, який себе вбиває, дарував вам життя по смерті.
Біхьон рвучко підняв голову.
— Бог, який себе вбиває?!
— Біхьоне, час лягати. Пізно.
Наступного ранку Тінахан, прокинувшись, не повірив, що перед ним не продовження сну. Те, що він побачив, міг собі уявити лише божевільний збирач душ.
Усі дерева світилися. Вони мовби палали, але вогонь їм не шкодив. Навколо них пурхали різнобарвні вогники, і здавалося, що дерева обсипані самоцвітами. Між гілок пливли мерехтливі хвилі, літали, вимахуючи вогняними крильцями, маленькі їздові жучки, гнойовики, жуки-олені й вусачі... Їздові жучки дуже зменшилися й забарвилися в неповторні кольори. У кожного був і вершник. Можна було помітити доккебі, леконів, людей і наґів, але більшість вершників породила вільна уява — скляна пляшка, повна зірок, згорнута в кільце блискавка, пташка з оленячими рогами... Око Тінахана зачепилося за жука, що ніс на спині ціле місто з крихітних будівель. Це так нагадувало небоплава, що в нього тьохнуло серце. Утім, Тінахан миттю збагнув, що коїться навколо, і відшукав серед вогняної круговерті її творця — Біхьона. Той саме тримав перед обличчям долоні, складені ківшем. Він розтулив їх — і в повітря злетів малесенький їздовий жучок. На його спині красувалася ваза з квіткових пелюсток, а з неї стирчали скляні квіти. Ошелешений Тінахан почув захоплений вигук Рюна:
— Жаровня охолола!
Рюн зачудовано милувався святом вогню. Біхьон додавав до своєї картини не лише всі можливі барви, а й різні ступені тепла. Тінахан споглядав прекрасне видовище, а Рюн — просто неймовірне.
Біхьон зауважив, що супутники прокинулися, обернувся й грайливо вигукнув:
— Ви бачили гарні сни?
— Я, напевно, і досі бачу сон. Що це таке? — видихнув Тінахан.
Біхьон весело засміявся:
— Кортіло хильнути чарку, та немає вина! Як вам? Схоже на видіння, яке бачить п’яний?
Тінахан нахилив голову, наче зібрався спитати, чому Біхьону раптом закортіло випити. Але його випередив Рюн:
— А що таке «вино»? І «п’яний»?
— Вино — це холодний вогонь. У нього додають місячне сяйво, п’ють і хміліють[25]. У наґів немає вина?
Відповідь Біхьона спантеличила Рюна.
— Гадаю, нічого подібного в нас немає. Не можу зрозуміти, про що йдеться.
Того ранку, щойно всі поснідали й приготувалися до продовження мандрівки, Кейґан раптом наказав:
— Біхьоне, посади Рюна на жука й відвези до Великого храму.
Усі здивувалися.
— А навіщо? — запитав Тінахан.
25
У класичній корейській поезії часто зустрічається сюжет милування світлом місяця в поєднанні зі вживанням вина. Уважалося, що вино дарувало натхнення поетам, які шукали усамітнення від аморального буденного світу, давало змогу відкрити душу красі природи. Місяць, нічне світило, виступав у поезії символом істини та просвітлення, а також покровителем приватного життя, слухачем вільно висловлених думок та свідком відвертих розмов з близькими друзями, зокрема у віршах жанру сіджо.