Боббі, вгамуйся. Зробив і досить. Заспокойся. Тримай себе в руках.
Він ще довго сидів за столом, притискаючи до обличчя трояндові пелюстки.
Нарешті, пильнуючи, аби не загубити жодного, зсипав їх назад у маленький конвертик і загорнув порваний клапан.
Він вільний. Він… десь. І він пам’ятає.
— Він пам’ятає мене, — вимовив Боббі. — Він пам’ятає мене.
Боббі встав, пішов на кухню і поставив чайника. Тоді зайшов до маминої спальні. Вона лежала на ліжку в комбінації, припіднявши ноги. Боббі зауважив, що вона почала старіти. Коли він, хлопчик, що вже майже виріс у дорослого чоловіка, сів поряд, мама відвернула обличчя, але дозволила взяти себе за руку. Він тримав її і погладжував, чекаючи, поки засвистить чайник. За деякий час мама обернулась і глянула на нього.
— Ох, Боббі, — вимовила вона, — ми так багато всього напороли, ти і я. Що нам робити?
— Усе, що здужаємо, — відповів Боббі, не перестаючи пестити її руки. Тоді підніс її до губ і поцілував у те місце, де лінія життя і лінія кохання ненадовго зливаються, щоб потім розійтися знову. — Усе, що здужаємо.
1966: Люди, ми реготали так, що просто не могли зупинитися
1966. Серця в Атлантиді
1
Коли я в шістдесят шостому прибув до Мейнського університету, бампер старенького «універсалу», успадкованого мною від брата, ще прикрашала наліпка з закликом голосувати за Баррі Ґолдвотера[32] — пошарпана, блякла, проте все ще цілком розбірлива: «AuH2O-4-USA», що розшифровувалось як «Ґолдвотер для США». Коли я закінчив університет у сімдесятому, машини в мене не було. Зате була борода, волосся до плечей і рюкзак з наліпкою: «РІЧАРД НІКСОН — ВІЙСЬКОВИЙ ЗЛОЧИНЕЦЬ», а на комірі джинсової куртки я носив значок: «Я — НЕЩАСЛИВИЙ СИН». Як мені здається, коледж — це завжди пора змін, останні серйозні конвульсії дитинства, проте сумніваюся, що коли-небудь зміни ці набували такого розмаху, як ті, з якими зіткнулися студенти, що оселились у студмістечках у другій половині шістдесятих.
Здебільшого ми майже не розповідаємо про ті роки, та не тому, що забули їх, а тому, що наша тодішня мова була втрачена. Коли я намагаюся говорити про шістдесяті — або хоча б думати про них, — мене охоплює жах і розбирає нестримний сміх. Я бачу штани кльош і черевики з припіднятим носаком. Відчуваю запах травички, пачулі, ладану і м’ятної жуйки. І чую, як Донован Літч співає свою чарівливу і дурнувату пісеньку про континент Атлантиду — рядки, які в нічні безсонні години і зараз видаються мені глибокодумними. Що старшим я стаю, то важче відкидати безглуздість і зберігати чари. Доводиться нагадувати собі, що тоді ми були меншими, такими маленькими, що могли жити сповненим яскравих барв життям під капелюшками грибів, свято вірячи, ніби це — дерева, що дають прихисток від небесної запони. Знаю, що звучить геть безглуздо, та не вмію висловитися краще: привіт тобі, Атлантидо.
2
В останній рік навчання я жив не в гуртожитку, а в ЛСД, селищі з напівзотлілих хатинок на березі річки Стіллвотер, але, тільки вступивши до Мейнського університету в 1966-му, оселився у Чемберлен-голлі, що належав до комплексу з трьох гуртожитків: Чемберлен і Кінг були чоловічі, а Франклін — жіночий. А ще в нас була їдальня, Голіоук-комонз, що містилася дещо збоку, зовсім близенько, десь за ярдів сто тридцять. Та зимовими вечорами, коли дув сильний вітер, а температура падала нижче від нуля, відстань ця здавалася дуже великою. Такою великою, що Голіоук дістав назву Палац прерій.
В університеті я багато чого навчився, та найменше в аудиторіях. Як цілувати дівчину, одночасно натягуючи презерватив (дуже корисне, втім часто нехтуване вміння); як вицмулити шістнадцять унцій[33] пива і при цьому не виблювати; як підробляти у вільний час (пишучи курсові роботи для тих, у кого було більше грошей, ніж у мене, а таких була більшість); як не бути республіканцем, хоча їх підтримувало не одне покоління моїх предків; як виходити на вулиці зі здійнятим над головою плакатом, скандуючи: «Раз-два, раз-два-три, не хочем блядської війни» або про президента Джонсона: «Гей, гей, Ел Бі Джей, скільки нині вбив дітей?» Я засвоїв, що коли пускають сльозогінний газ, слід триматися за вітром, а коли не виходить, повільно дихати крізь носовичок чи бандану; вивчив, що, коли в хід ідуть поліційні кийки, треба падати на бік і, підтягуючи коліна до грудей, затуляти долонями потилицю. Та в 1968-му в Чикаго я засвоїв ще й іншу науку: копи здатні вибити з тебе все лайно, хоч як би вміло ти прикривався.
32
Баррі Морріс Ґолдвотер (