Головною хибою Нейта, на наш зі Скіпом погляд, була колекція платівок, ретельно розкладених в алфавітному порядку на поличці під Сінді та Рінті й точнісінько над маленьким гарненьким грамофоном моделі «Свінглайн». Він мав три платівки Мітча Міллера («Співайте з Мітчем», «Співайте з Мітчем знову», «Мітч і ватага співають про Джона Генрі та інші улюблені американські народні пісні»); «Познайомтеся з Тріні Лопез»; довгограйну платівку Діна Мартіна («Діно запалює Вегас!»); «Джеррі і Пейсмейкерз»; перший альбом «П’ятірки Дейва Кларка» (ймовірно, найгучніша й найгірша рок-платівка всіх часів), і ще багато того ж штибу. Я їх усіх не запам’ятав, та, мабуть, так і краще.
— Нейте, не треба, — сказав Скіп якось увечері. — Благаю, не треба.
Це було незадовго до того, як нас накрила «чирвоманія», десь за лічені дні до неї.
— «Благаю, не треба» чого? — запитав Нейт, не підводячи очей від свого заняття за письмовим столом. Здавалося, весь час, коли не спав, він проводив або в аудиторіях, або за цим столом. Іноді я ловив Нейта на тому, як він колупається в носі й, після ретельного та скрупульозного вивчення, крадькома витирає видобуте об середню шухляду. Це було його єдиною вадою… крім, звичайно ж, жахливих музичних уподобань.
Скіп розглядав платівки Нейта, що з повною невимушеністю проробляв у кожній кімнаті, куди заходив. Одну з них він тримав у руці і вигляд у нього був, ніби в лікаря, що вивчає рентґенівський знімок соковитої та майже напевно злоякісної пухлини. Скіп стояв між нашими ліжками в шкільній куртці з нашивкою за спортивні заслуги і бейсбольній кепці Декстерської середньої школи. Як на мене, в університеті не було іншого такого по-американськи вродливого хлопця, як наш Капітан, та й пізніше мені такі траплялися рідко. Скіп, здавалося, й гадки не мав про свою привабливість, проте це не могло бути правдою, принаймні не зовсім, інакше він не спав би так часто з різними. Правда, то був час, коли майже будь-хто міг розраховувати на чиєсь ліжко, але навіть за тодішніми мірками Скіп був нарозхват. Утім восени шістдесят шостого нічого цього ще не було, восени шістдесят шостого серце Скіпа, як і моє, було віддане «чирві».
— Не годиться, любий друже, — сказав Скіп з легким докором. — Вибач, але геть нездало.
Я сидів за своїм столом, палив «Пел-Мел» і шукав талон на харчування: постійно губив довбані талони.
— Що нездало? І нащо тобі мої платівки? — перед Нейтом лежав розгорнутий підручник з ботаніки, він перемальовував листок на міліметрівку. Блакитну шапочку першокурсника Нейт зсунув на потилицю. Скільки мені відомо, Нейт Гоппенстенд був єдиний першокурсник, хто натягував цю ідіотську блакитну посудну ганчірку до того, як безталанна мейнська футбольна команда нарешті заробила шість очок, а сталося це приблизно за тиждень до Дня подяки. Скіп продовжував розглядати платівки.
— Тут навіть бетонний член Сатани зів’яне, точно тобі кажу.
— Терпіти не можу, коли ти так говориш! — вигукнув Нейт, та з упертості голови не підвів. Скіп чудово знав, що Нейт цього не любить, саме тому так і висловлювався. — Та про що ти взагалі кажеш?
— Перепрошую, що моя лексика тебе ображає, але назад своєї зауваги не беру. Не можу. Бо це паскудство, любий мій. Воно мені в очі ріже. Ріже, трясця твоїй матері.
— Що? — Нейт нарешті роздратовано відірвався від свого листка, накресленого так ретельно, як мапа в дорожньому атласі. — ЩО?
— Ось це.
На конверті платівки, яку тримав Скіп, дівчина з хвацьким личком і хвацькими груденятами, що вибивалися з-під матроської блузки, танцювала на палубі торпедного катера. Одна рука була здійнята долонею назовні у хвацькому змаху. На голову набакир була насунута хвацька матроська шапочка.
— Закладаюся, ти єдиний студент у всій Америці, який привіз з собою в коледж «Даєн Рені[34] співає «Темно-сині»», — сказав Скіп. — Це не годиться, Нейте. Їй місце на горищі разом з обтислими штанцями, у яких ти, безсумнівно, ходив на всі збори шкільного спортивного фан-клубу і церковні заходи.
Якщо під обтислими штанцями малися на увазі поліестерові дудочки на гумці з чудернацькою, ні для чого непотрібною пряжечкою ззаду, то я підозрював, що Нейт привіз сюди ледь не всю свою колекцію. Власне, одні з них зараз були на ньому. Проте я промовчав. Підняв рамку з фотографією моєї власної дівчини і, виявивши за нею обідній талон, схопив його і засунув до кишені «Левісів».
34
Diane Renay (1945) — американська поп-співачка, найбільше відома своїм хітом 1964 року «Navy Blue».