— Я думав, що маршуватиму з ними. Інакше навіщо було взагалі їхати? Всю дорогу від Ороно в мене ні найменших сумнівів не було, розумієте?
Він глянув на мене, ніби благаючи. Я кивнув, мовляв, розумію.
— І не зміг. Не знаю чому.
Скіп сів поруч з ним на ліжко. Я знайшов платівку Філа Окса і поставив її на програвач. Нейт поглянув на Скіпа і відвів очі. Руки Нейта були такі ж маленькі й акуратні, як і решта його тіла. Та тільки не нігті. Нігті були нерівні, обгризені до м’яса.
— Добре, — сказав він, так ніби Скіп вимовив питання вголос. — Знаю чому. Я боявся, що їх заарештують і мене разом з ними. Що в газеті буде фото, як мене затримують, і мої його побачать, — настала довга пауза. Бідолаха Нейт намагався договорити. Я тримав голку над борозенкою, вичікуючи, вдасться йому це чи ні. Врешті-решт Нейт спромігся. — Що моя мама побачить.
— Усе нормально, Нейте, — промовив Скіп.
— Не думаю, — відповів Нейт тремтячим голосом. — Насправді ненормально, — він не хотів ззирнутися зі Скіпом, просто сидів на ліжку, дивлячись на обгризені нігті. Між шапочкою першокурсника і піжамними штанами виднілися випнуті курячі ребра, безволосі, обтягнуті білою шкірою янкі. — Я не люблю сперечатися про війну. А Гаррі любить… і Лорлі… а Джордж Ґілмен… цього, чорт забирай, просто не заткнеш. Як і майже всіх інших у комітеті. Але тут я більше схожий на Стоука, ніж на них.
— На Стоука ніхто не схожий, — сказав я, пригадуючи день, коли зустрів його на перегоні Беннета. «Може, не варто так гнати?» — спитав тоді я. «Може, варто мені відсмоктати?» — відповів Містер Кредит Довіри.
Нейт усе ще вивчав свої нігті.
— Я думаю ось що: Джонсон посилає американських хлопців туди вмирати ні за цапову душу. Це не імперіалізм чи колоніалізм, як вважає Гаррі Свідровскі, це взагалі ніякий не «ізм». Просто в Джонсоновій голові перемішалися Дейві Крокет, Деніел Бун і «Нью-Йорк Янкіз», ось і все. А коли я так думаю, то повинен так і сказати. Спробувати це зупинити. Так мене вчили в церкві, в школі, навіть у бісових бойскаутах. Ти мусиш виступити проти. Якщо бачиш, що коїться щось зле, наприклад великий хлопець б’є меншого, ти маєш заступитися або бодай спробувати цьому завадити. А я злякався, що мама побачить фото, де мене затримують, і розплачеться.
Нейт підвів голову, і ми побачили, що він і сам плаче. Зовсім трішки. Вологі повіки і вії, ото й усе. Але для нього і це було дуже багато.
— Я дізнався одну штуку, — вів далі він. — Що означає малюнок на куртці Стоука Джонза.
— І що ж? — поцікавився Скіп.
— Комбінація з двох сигнальних літер, що їх використовують в англійському військовому флоті. Ось дивіться.
Нейт підвівся, стуливши голі п’яти докупи, підніс витягнуту ліву руку догори, а праву, теж не згинаючи, опустив до підлоги, утворивши пряму лінію. — Це N, — тоді розвів руки під кутом сорок п’ять градусів до тіла. Я зрозумів, що дві ці фігури, якщо накласти їх одна на одну, утворять знак, який Стоук вивів чорнилом на спині своєї старої шинелі. — А це D.
— N-D, — проказав Скіп. — І?
— Літери означають nuclear disarmament[41]. Цей символ у п’ятдесятих вигадав Бертран Рассел. — Нейт намалював його на обкладинці свого зошита: 
. — Він назвав його символом миру.
— Круто, — промовив Скіп.
Нейт посміхнувся і витер очі пальцями.
— Ось і я так подумав, — погодився він. — Дуже навіть.
Я опустив звукознімач на платівку, і ми стали слухати Філа Окса. Стирчали від нього, як говорили ми, атлантидівці.
20
Вітальня, що розташовувалася посередині третього поверху Чемберлена, стала моїм Юпітером, моторошною планетою з жахливою силою тяжіння. Все ж того вечора я зумів її подолати і знову прослизнув у телефонну кабінку й зателефонував до Франкліна. Цього разу Керол була на місці.
— Зі мною все нормально, — запевнила вона, тихо засміявшись. — Просто чудово. Один полісмен навіть назвав мене маленькою леді. Овва, Піте, ти так хвилюєшся!
«А цей тип, Ґілмен, теж дуже за тебе хвилюється?» — кортіло спитати мені, але навіть у вісімнадцять я розумів, що нічого доброго з цього не вийде.
— Чому ти не подзвонила мені? — сказав я. — Може, я б поїхав з тобою. Могли б поїхати на моїй машині.