Нік позадкував. Ронні, Тоні, Бред і Баррі Марджо з двох боків прослизнули попри нас. Ронні і Тоні підсунули руки під гомілки Стоука.
— Господи Ісусе! — заверещав Тоні з огидою і все ще трохи посміюючись. — Вхопити ні за що! Ноги, як у страшила!
— Ноги, як у страшила! Ноги, як у страшила! — злісно передражнив його Ронні. — Підіймай давай нахер, макароннику вошивий! Це тобі не виставка мистецтва. Тоді ви, Ленні і Баррі, підхопите його під злиденну дупу, будете підтримувати знизу…
— …коли решта його піднімуть, — підхопив Ленні. — Второпав. І не обзивай мого пайзана[45] макаронником.
— Не чіпайте мене, — прокашляв Стоук. — Пустіть, забирайтеся геть… невдахи недобиті… — Він знову зайшовся кашлем. Моторошні блювотні звуки. У світлі ліхтаря його губи були сірі й слизькі.
— Дивіться-но, хто тут шепоче про невдах? — спалахнув Ронні. — Дистрофіку ти сраний безногий, педику недотоплений. — Він глянув на Скіпа, з хвилястого волосся по прищавому обличчю стікала вода. — Рахуй давай, Кірку.
— Раз… два… три… взяли!
Ми випросталися. Стоук Джонз виринув з води, неначе піднятий на поверхню затонулий корабель. Ми заточувалися під його вагою.
Одна рука Стоука звисла і якусь мить теліпалася перед моїм носом, а тоді прикріплена до неї кисть описала дугу і боляче заїхала мені по обличчю. Лясь! Я знову вибухнув сміхом.
— Покладіть мене! Виродки, покладіть МЕНЕ!
Ми спотикалися, виробляли па в сніжному місиві. З нього стікала вода, з нас стікала вода.
— Еколлзе! — зарепетував Ронні. — Марченте! Бреннене! Господи Ісусе, може б ви, ануси потерплі, трохи допомогли, га?
Ренді та Біллі зачалапали до нас. Ще троє чи четверо, чию увагу привернули крики і хлюпанина, здебільшого любителі «чирви» з третього поверху, підхопили Стоука. Ми незграбно його перевернули. Мабуть, ми були схожі на найнездарнішу в світі групу підтримки, що з якогось дива практикується під зливою. Стоук перестав пручатися. Він застиг у наших руках, його руки звисали по боках, долонями догори, і в них, як у чашечки, скрапував дощ. Водоспади з його мокрої як хлющ шинелі та заду штанів дедалі меншали. «Він узяв мене на руки і поніс, — казала Керол, розповідаючи про хлопчика зі стрижкою-їжачком, хлопчика, що був її першим коханням. — Ніс вгору через всю Броуд-стрит в один з найспекотніших днів року. Він ніс мене на руках». Я не міг викинути її голос з голови. В якомусь сенсі, так ніколи і не зміг.
— У гуртожиток? — запитав Ронні в Скіпа. — Тягнем його в гуртожиток?
— Господи, ні, — заперечив Нейт. — У медпункт.
Якщо ми вже витягли його з води (а це була велика складність, та ми її подолали), то медпункт здавався логічним рішенням. Він містився в маленькому цегляному будинку одразу за Беннет-голлом, і до нього було триста чи чотириста ярдів. Варто нам вибратися з доріжки на асфальт — і далі йти буде неважко.
Тож ми віднесли його до медпункту, підтримуючи на рівні плечей, ніби полеглого героя, якого урочисто виносять з поля бою. Дехто з нас ще й далі тихенько хихотів і пирхав. Серед них і я. Один раз я перехопив погляд Нейта: він дивився на мене, як на істоту, недостойну навіть презирства, і я спробував погамувати звуки, що рвалися з мого рота. Кілька секунд тримався, а тоді мені пригадався отой пірует на одній милиці («Олімпійські судді присвоюють йому… всі десять очок!») — і пирснув знову.
Поки ми несли Стоука доріжкою до медпункту, він заговорив лише раз.
— Дайте мені померти, — вичавив він. — Хоч раз у своєму дурному житті, де ви робите все тільки для себе і для себе, зробіть щось вартісне. Покладіть мене і дайте мені померти.
35
Приймальня була порожня. Телевізор у кутку ні для кого показував стару серію «Золотого дна». У ті дні кольорові телевізори були ще далеко не такі досконалі, й обличчя татуся Картрайта було кольору свіжого авокадо. Напевно, ми шуміли, немов стадо бегемотів, що вибирається на берег, бо до нас одразу ж вибігла чергова медсестра. Слідом за нею — санітарка, найпевніше, студентка-працівниця на зразок мене, і маленький чоловічок у білому халаті. На шиї в нього висів стетоскоп, а з куточка рота стирчала цигарка. В Атлантиді палили навіть лікарі.
— Що з ним трапилося? — запитав лікар у Ронні, чи то тому, що Ронні виглядав головним, чи тому, що він стояв до нього найближче.
— Гепнувся на перегоні Беннета, коли йшов до Голіоуку, — пояснив Ронні. — Мало не втопився. — Помовчавши, додав: — Він безногий.
Немов підкреслюючи ці слова, Біллі Марчент змахнув милицею Стоука. Мабуть, ніхто не потурбувався врятувати другу.
45
Paisan (