На той час, коли його, Ширмена і півдесятка інших, найважчих, здавали медикам на збірному пункті, який усі називали «Місто пісь-пісь» (екіпаж був, напевно, невимовно радий їх спекатися через усі ці крики), до Саллі почало доходити, що ніхто більше не бачить старенької мамасан, яка сидить навпочіпки в кабіні пілота, старенької сивої мамасан у зелених штанях, помаранчевій блузці та китайських кросівках несамовитого, яскравого відтінку. Вони скидалися на високі кросівки марки «Чак Тейлор», такі яскраво-червоні, що вау. Мейленфант, старий наш Містер Шулер, влаштував старенькій мамасан побачення, грандіозне побачення. Раніше того дня Мейленфант вискочив на галявину разом із Саллі, Діффенбейкером, Слаєм Слокумом та іншими, попри те, що косоокі гатили по них із джунглів, попри жахливий тиждень мінометних обстрілів, снайперів і засідок. Мейленфантові, як і Саллі, був прямий шлях у герої. А тепер ви тільки погляньте на це: Ронні Мейленфант — убивця. Хлопець, якого Саллі так боявся в давні, дитячі роки, врятував йому життя й осліп, і сам Саллі лежить на підлозі гелікоптера, а його тельбухи колише вітерець. Як завжди повторював Арт Лінклеттер, це тільки доводить, що люди смішні.
«Убийте мене, хто-небудь! — кричав він того ясного, страшного пообіддя. — Заради Бога, пристрельте мене, хто-небудь, дайте мені просто померти!»
Але він не помер. Лікарі зуміли врятувати одне з його знівечених яєчок, і тепер навіть траплялися дні, коли він був більш-менш радий, що живий. Це відчуття в нього викликав захід сонця. Він любив ходити в кінець стоянки, де були авто, яких обміняли через несправність, але ще не полагодили, стояти і дивитись, як сідає сонце. Нехай до нудоти банально, але хороше.
У Сан-Франциско Віллі опинився в одному з ним відділі й часто приходив до нього, аж доки армія в мудрості своїй не перевела старшого лейтенанта Ширмена деінде. Вони годинами розмовляли про давні часи в Гарвічі та спільних знайомих. Якось їх навіть зняв фоторепортер з АП — Віллі сидить на ліжку Саллі, й обидва сміються. До того часу зір Віллі покращився, але повністю не відновився; Віллі зізнався Саллі, що боїться, що його очі ніколи не будуть такі, як колись. Стаття під фото була досить дурна, але чи надходили їм після неї листи? Господи, їх було стільки, що обоє не встигали читати! У Саллі навіть зринула дика думка, що, можливо, знайде якусь звісточку і від Керол, однак, ясна річ, від неї не було нічого. Була весна 1970-го, і Керол Джербер, безперечно, була під зав’язку зайнята травичкою і відсмоктуванням у «припиніть-війну»-хіпі, тоді як її колишній шкільний хлопець позбувся яєць на іншому боці земної кулі. Правильно, Арте, люди смішні. І діти говорять найнеймовірніші речі.
Віллі відчалив, а старенька мамасан залишилася. Старенька мамасан весь час була поруч. Протягом семи місяців, що Саллі провів у шпиталі для ветеранів у Сан-Франциско, вона приходила щодня і щоночі, була найвірнішою його відвідувачкою в той нескінченний період, коли весь світ, здавалося, просмердівся сечею, а серце боліло так, як болить голова. Іноді на ній була муумуу[54], неначе на господині якогось шаленого луау[55], часом вона з’являлася в довгій, отруйно-зеленій шерстяній спідниці-кльош і безрукавці, що демонструвала її висхлі руки, та найчастіше вона була одягнена так, як того дня, коли Мейленфант її вбив: у зелені штани, помаранчеву туніку та червоні кросівки з китайськими ієрогліфами.
Одного літнього дня він розгорнув «Сан-Франциско кронікл» і побачив, що його колишня дівчина потрапила на першу сторінку. Його колишня і її друзяки-хіпі повбивали в Денбері купу молоді та кадровиків з якоїсь корпорації. Його колишня дівчина стала тепер «Червоною Керол». Його колишня подруга тепер стала знаменитістю.
«Ох ти ж пизда, — вимовив він, коли газета почала спершу двоїтися, тоді троїтися, а потім взагалі розпалася на призми. — Дурна, довбана пизда».
Він зіжмакав газету в кульку, збираючись пожбурити її через палату, але його нова дівчина, старенька мамасан, сиділа на сусідньому ліжку і дивилася на Саллі своїми чорними очима. Угледівши її, Саллі геть розклеївся. Коли прийшла медсестра, він не зміг чи не схотів пояснити, чому плаче. Він знав тільки, що весь світ збожеволів, а йому потрібен укол. Врешті-решт медсестра знайшла лікаря, який зробив йому укол, і останнє, що він побачив, перш ніж вирубився, була мамасан, стара, грана мамасан, що сиділа на сусідньому ліжку, склавши жовті руки на зелених поліестерових колінах, сиділа і стежила за ним.