Слокум не терпів звуки губної гармоніки. Вони нагадували йому про блідомордого народника. Коли йому намагалися пояснити, що Ділан бере війну близько до серця, Слокум запитував: «А чого ж цей осел ревучий, трясця його матері, хоч раз не приїхав сюди з Бобом Гоупом? А я вам скажу, чого, — заявляв Слокум. — Бо боїться, от чого. Лиш гуде на своїй гармоніці, грьобаний, солодкодупий, ревучий осел!»
Розмірковуючи над тим, як Діффенбейкер розводився про шістдесяті, згадуючи давні імена, давні обличчя і давні дні, Саллі не помічав, як стрілка спідометра «Кепріса» спершу впала з шістдесяти на п’ятдесят, тоді на сорок, а на всіх чотирьох смугах у напрямку на північ почали купами збиратися автомобілі. Він пригадав Пагса в зелені: худий, чорнявий, обличчя все ще поцятковане останніми юнацькими вуграми, з автоматом у руках і двома гонерівськими гармоніками («до» і «соль») за поясом камуфляжних штанів. Тридцять років тому це було. Відмотати ще десяток років — і Саллі вже хлопчисько, росте в Гарвічі, дружить з Боббі Ґарфілдом і мріє, щоб Керол Джербер хоч раз поглянула на нього, Джона Саллівана, так, як завжди дивилася на Боббі.
Згодом вона й поглянула, але саме так — ніколи. Тому, що їй вже було не одинадцять, чи тому, що він не був Боббі? Саллі не знав. Сам той погляд був таємницею. Він немов промовляв: Боббі вбиває мене і я щаслива, і я готова отак помирати, доки зорі не попадають з небес, річки не потечуть вгору і не стануть відомими всі слова «Луї, Луї»[57].
Що сталося з Боббі Ґарфілдом? Він потрапив до В’єтнаму? Приєднався до «дітей квітів»? Одружився? Завів дітей? Помер від раку підшлункової? Саллі не знав. Напевне він знав тільки одне: влітку шістдесятого, тоді, коли Саллі виграв безплатний тиждень у таборі Асоціації християнської молоді на озері Джордж, Боббі якось змінився і разом з мамою назавжди покинув Гарвіч. Керол залишилася до кінця школи і, хоч жодного разу й не глянула на нього так, як на Боббі, він був її перший, а вона — його. Одного вечора в селищі неподалік від Нью-Бурга, за корівником якогось фермера, споповненим муканням корів. Саллі пам’ятав, як, кінчивши, відчув солодкий аромат парфумів на її шиї.
Звідки цей химерний зиґзаґ від Пагано в труні до друзів його дитинства? Може, річ у тому, що Пагано був трохи схожий на Боббі, яким він був у ті далекі дні? Волосся в Боббі, щоправда, було темно-руде, а не чорне, однак у нього була така ж сухорлява статура і трикутне обличчя… і таке ж ластовиння. Точно! І в Пагса, і в Боббі всі щоки і перенісся були вкриті візерунком ластовиння, як в Опі Тейлора. А може, просто тому, що коли хтось помирає, згадуєш минуле, кляте минуле.
«Кепріс» їхав уже зі швидкістю двадцять миль на годину, а попереду, майже біля самого з’їзду № 9, машини зупинилися намертво, але Саллі й далі цього не помічав. На ВКНД, станції зі старими піснями, «Містеріанз» співали «96 сліз», а він згадував, як слідом за Діффенбейкером ішов центральним проходом церкви до гробу вперше поглянути на Пагано під записані на плівку церковні пісні. В повітрі над його тілом саме линув мотивчик «Будь зі мною». Над тілом того самого Пагса, який був абсолютно щасливий, коли міг годинами сидіти, сперши поряд себе 50-каліберний автомат, з речовим мішком на колінах і запасом «Вінстона» за ременем шолома, знову і знову награючи «Їду в край далекий».
Заглянувши в домовину, Саллі побачив, що будь-яка схожість з Боббі Ґарфілдом давно зникла. Обряджальник попрацював доволі непогано і труну можна було дозволити собі відкрити, проте Пагс все одно мав загострене підборіддя і обвислу шкіру товстуна, який свої останні місяці прожив на раковій дієті, такій, про яку ніколи не пишуть у «Нешнел інквайрер» і яка складається з опромінення, ін’єкцій хімічної отрути і чіпсів у необмежених кількостях.
— Пам’ятаєш гармоніки? — спитав Діффенбейкер.
— Пам’ятаю, — відповів Саллі. — Я все пам’ятаю. — Пролунало це якось дивно, і Діффенбейкер зиркнув на нього.
57
«Louie Louie» — американська ритм-енд-блюзова пісня, яку написав Річард Беррі 1955 року. Найвідоміша її версія, 1963 року, групи «The Kingsmen», стала стандартом у поп- і рок-музиці, з сотнями версій, що записали різні люди.