— Можна мені одну? — попросив Саллі у Діффенбейкера за стіною похоронного салону, де Пагс лежав в своєму обитому шовком ящику. — В житті не палив «Дангілл».
— Будь-яке паливо для твого катера. — Голос Діффенбейкера лунав радісно, так ніби він ніколи в житті не клав у штани зі страху.
Саллі й досі пам’ятав, як Діффенбейкер стояв на вулиці біля того перекинутого стільця. Який він був блідий, як у нього тряслися губи, а від одягу все ще тхнуло димом і розлитим гелікоптерним паливом.
Діффенбейкер переводив погляд з Мейленфанта і старої на тих, хто почав гатити по хатках, на малого, що захлинався криком — його підстрелив Мімз; він пригадував, як Діфф глянув на лейтенанта Ширмена, але від того нічого було чекати допомоги. Зрештою, як і від самого Саллі. Ще пригадувалося, як Слокум свердлив поглядом Діффа, що тепер, після смерті Пекера, став новим лейтенантом. Тут нарешті Діфф подивився на Слокума. Слай Слокум не був офіцер, навіть не належав до пишномовних лісових стратегів, які заднім числом знають краще за всіх, і ніколи не міг би ним стати. Слокум був простий собі E-3 чи E-4, який вірив, що група, яка співає, як «Рер Ерс», обов’язково має складатися з чорних. Іншими словами, просто рядовий, однак готовий зробити те, на що інші готові не були. Ні на мить не втрачаючи контакту з розгубленими очима нового лейтенанта, Слокум трохи повернув голову в інший бік — у бік Мейленфанта, Клемсона, Післі, Мімза і решти самопризначених каральників, чиїх імен Саллі не пам’ятав. Потім Слокум знову глянув просто в очі лейтенанта. Сказилося всього чоловік шість чи вісім. Вони гнали по брудних вулицях повз галасливого, що спливав кров’ю, хлопця все глибше в це дрантиве сільце, на ходу вигукуючи футбольні кричалки, підбадьорення з військових навчань, приспів до «Тримайся, Слупі» й подібну маячню. А Слокум питав очима: «Ну, чого ти хочеш? Ти тепер бос, то чого ти хочеш?»
І Діффенбейкер кивнув.
А чи зміг би він, Саллі, кивнути тоді? Мабуть, ні. Напевно, якби вирішував він, Клемсон, Мейленфант і решта покидьків продовжувала б убивати, доки б у них не закінчилися кулі. Адже приблизно так поводилися підлеглі Келлі та Медіни[61]. Однак Діффенбейкер, треба віддати йому належне, не був Вільямом Келлі. Діффенбейкер злегка кивнув. Слокум кивнув у відповідь, скинув автомат і розніс череп Ральфові Клемсону.
Тоді Саллі вирішив, що Клемсон дістав кулю через те, що Слокум водився з Мейленфантом: Слокум і Мейленфант викурили разом не одну дозу дурманного листя, а ще всі знали, що Слокум чимало свого вільного часу полює на «стерво» разом з іншими любителями «чирви». Та сидячи тут і крутячи в пальцях Діффенбейкерову цигарку, Саллі спало на думку, що Слокум у дупі мав Мейленфанта з його дурманним листям, так само як і його улюблену гру. У В’єтнамі не бракувало ні бгангу, ні картярів. Слокум обрав Клемсона тому, що постріл у Мейленфанта нічого б не дав. Мейленфант, який репетував усю оту фігню про голови, насаджені на палі, щоб в’єтконгівці зрозуміли, що чекає на тих, хто зачепиться з блискавками із «Дельти», стояв надто далеко, щоб привернути увагу тих, хто брьохав, хлюпаючи і стріляючи, по вкритій багнюкою вулиці. До того ж стара мамасан усе одно була мертва, тож хай собі шматує її нафіг.
А тепер Діфф був Діффенбейкером, лисим продавцем комп’ютерів, що перестав їздити на зустрічі. Він дав Саллі припалити своєю «Зіппо» і спостерігав, як той глибоко затягується і викашлює дим.
— Уже довго, бачу? — спитав Діффенбейкер.
— Десь років зо два, плюс-мінус.
— Хочеш знати страшну річ? Як швидко ти знову втягнешся?
— То я розповідав тобі про стару?
— Ага.
— Коли?
— По-моєму, на останній зустрічі, на якій ти був… на узбережжі в Джерсі, тоді коли Даргін зірвав блузку з офіціантки. Ну й огидна була сцена.
— Справді? Не пам’ятаю.
— Ти вже був у повному ауті.
Аякже. Ця частина програми завжди була однакова. Якщо розібратися, вся програма цих зустрічей завжди була однакова. Був діджей, що зазвичай ішов рано, бо хтось хотів побити його за те, що ставить не ті платівки. До того часу з динаміків гриміло щось на зразок «Зловісно сходить місяць», «Запали мій вогонь», «Дай мені трішки кохання» і «Моя дівчинка». Музика з усіх отих фільмів про В’єтнам, які знімали на Філіппінах. Насправді ж більшість солдатів, яких пам’ятав Саллі, захлиналися слізьми від «Карпентерів» і «Ранкового ангела». Саме ці пісні були музичним фоном лісу; вони лунали завжди, коли хлопці передавали один одному косячки і фото своїх дівчат, кайфували і пускали сльозу над «Одним олов’яним солдатиком», загальновідомим у зелені як «Тема граного Біллі Джека». Саллі не пригадував, щоб у В’єтнамі хоч раз чув «Дорз»; завжди тільки «Зе Строберрі Еларм Клок» зі своїм «Ладаном і м’ятою». Вперше почувши це смердюче лайно з програвача в їдальні, він на якомусь рівні збагнув, що війна програна.
61
Вільям Келлі — колишній офіцер Армії США, засуджений військовим судом за вбивство 22 беззбройних мирних жителів села Мі-Лай 16 березня 1968 року, під час війни у В’єтнамі. Капітан Ернест Медіна був його безпосередній командир.