— Чудово, чудово.
Містер Бідермен дуже демонстративно поглянув на годинника, — широкий, еластичний золотий браслет сліпуче виблискував на ранковому сонці — потім поплескав Боббі по щоці. Боббі довелося зробити чимале зусилля, щоб не відсахнутися.
— Ну, пора каравану в дорогу! Полегше з биткою, бійцю. Дякую, що позичив нам свою маму.
Він розвернувся і повів Ліз навколо «мерк’юрі» до передніх дверей. Його рука лежала в неї на спині. Це Боббі припало до душі ще менше, ніж коли цей тип цмокнув її в щоку. Він зиркнув на добре вгодованих дядьків у ділових костюмах, що сиділи позаду (в пам’яті зринуло ім’я іншого: Дін). І якраз вчасно, щоб помітити, як вони підштовхують один одного ліктями. Обоє шкірилися.
«Щось тут не те», — подумав Боббі. Коли містер Бідермен відчинив дверцята і мама, пробурмотівши «дякую», прослизнула на сидіння, трішки підібравши поділ сукні, щоб не пом’явся, Боббі раптом закортіло попросити її не їхати. Род-Айленд — занадто далеко, навіть Бріджпорт був би задалеко. Їй треба залишитися вдома.
Та він не сказав нічого, тільки стояв на тротуарі, доки містер Бідермен зачиняв дверцята й обходив машину до дверей збоку водія. Відчинив їх, зупинився, а потім знову розіграв дебільну, маленьку пантоміму бейсбольної подачі, тільки цього разу ще й по-ідіотськи вертів задом.
«Що за кретин», — подумав Боббі.
— Бійцю, не накой нічого такого, чого б я не накоїв, — сказав Бідермен.
— А як накоїш, назви його на мою честь, — озвався з заднього сидіння Кушмен. Що це означає, Боббі не розібрав, та, мабуть, то був якийсь жарт, бо Дін зареготав, а містер Бідермен махнув рукою, мовляв, «між нами, хлопчиками».
Мама висунулася з вікна.
— Будь чемний, Боббі, — сказала вона. — Я повернуся в четвер близько восьмої. Найпізніше о десятій. Тобі точно так буде нормально?
Ні, зовсім не нормально. Не їдь з ними, мамо, не їдь нікуди з містером Бідерменом і цими двома вишкіреними тупаками позаду. З цими двома імбецилами. Будь ласочка, тільки не їдь.
— Звичайно, — озвався містер Бідермен, — він же боєць, правда?
— Боббі, — покликала мама, не звертаючи уваги на Бідермена, — все в нормі?
— Ага, — відповів він, — я ж боєць.
Містер Бідермен аж завив від навіженого сміху («Бий свиню, горло ріж!» — подумав Боббі) і дав газу.
— Провіденс або капут! — вигукнув він.
«Мерк’юрі» відкотився від тротуару, по діагоналі звернув на протилежний бік Броуд-стрит і рушив у напрямку Ашер-авеню. Боббі стояв на узбіччі й махав, поки «мерк» проїжджав повз будинки Керол і Саллі-Джона. Боббі здавалося, що в серці засіла кістка. Якщо це було якесь передчуття, як коли відчуваєш спинним мозком, Боббі не хотів, щоб це повторювалося в майбутньому.
На його плече лягла рука. Боббі озирнувся й побачив, що поряд у халаті і ляпанцях стоїть Тед, палить цигарку. Волосся, в якого ранкове знайомство зі щіткою було ще попереду, стирчало навколо вух кумедними, сивими жмутиками.
— То це бос? — поцікавився Тед. — Містер… Бідермеєр, правильно?
— Бідермен.
— І як він тобі, Боббі?
Боббі промовив з тихою, гіркою чіткістю:
— Я довіряю йому так же глибоко, як високо можу підняти фортепіано.
VІ. Старий збоченець. Тедова коронна страва. Неприємний сон. «Прокляте селище». Унизу
Приблизно через годину після прощання з матір’ю Боббі попрямував на поле В за «Стерлінґ-гаузом». Справжні ігри починалися тільки після обіду, а наразі пропрацьовували лише подачі, три навісні, шість низом, потім підкидання-відбивання. Та навіть це було краще, ніж нічого. На полі А, що на північ, дітлахи бавилися в щось, лише віддалено схоже на бейсбол. На полі С, що на південь, хлопці зі старшої школи грали, майже як професіонали.
Незабаром після того, як годинник на міській площі пробив дванадцяту і хлопці розбрелися на пошуки візка з хот-догами, Білл Пратт поцікавився:
— А що це за дивний тип он там?
Він показав на лавку в затінку. Хоч Тед був одягнений у френч і старий фетровий капелюх, і, крім того, начепив темні окуляри, Боббі відразу ж його впізнав. Ес-Джей, мабуть, теж упізнав би його, якби не був зараз у таборі «Вінні». Боббі хотів було підняти руку і помахати Тедові, але стримався: він же маскується. Однак він усе одно прийшов подивитися, як його друг з першого поверху грає в бейсбол. Хоч це була й не справжня гра, Боббі відчув, як до горла підкочує абсурдно великий клубок.
За два роки, відколи Боббі тут грав, мама приходила подивитися тільки раз, торік у серпні, коли його команда брала участь у кубку трьох міст. Та навіть тоді вона пішла в четвертому інінґу[11], ще до того, як Боббі відбив м’яч, який дозволив його команді оббігти три бази і здобути перемогу.
11
Інінґ — період бейсбольного матчу, під час якого команди по разу грають у захисті та нападі. Зазвичай матч складається з дев’яти інінґів.