Хоч було гаряче, Боббі всього пересмикнуло.
Тед взяв до рук вентилятор, підійшов до вікна поряд з поличкою, де Ліз тримала декоративні дрібнички, і поставив його на підвіконня.
— Вони маскуються, як тільки можуть, та ми все одно їх відчуваємо. Навіть люди, які не знають, хто вони, часто їх відчувають. Дещо з-під камуфляжу таки просотується, і це просто огидно. Сподіваюсь, тобі ніколи не доведеться дізнатися як.
Боббі теж на це сподівався.
— Звідки вони взялися, Теде?
— З одного темного місця.
Тед став навколішки, засунув штепсель у розетку і ввімкнув вентилятора. Повітря, що він втягував у кімнату, стало прохолодніше, та все ж не таке, як у «Кутовій лузі» чи в «Крітеріоні».
— З іншого світу, як у «Кільці навколо Сонця»? Це ж правда, так?
Тед усе ще стояв навколішки біля розетки, ніби молився. Боббі він здався знесиленим, навіть смертельно змученим. Як Тед зможе втекти від ницих людей? Було таке враження, ніби він і до крамнички «Спайсерза» не дійде, не впавши дорогою.
— Так, — нарешті озвався Тед, — з іншого світу. З іншого «де і коли». Це все, що я можу сказати. Більше тобі знати небезпечно.
Та Боббі не міг не поставити ще одне запитання.
— А ти теж з якогось іншого світу?
Тед подивився на Боббі надзвичайно серйозним поглядом.
— Я родом з Тінека.
Якусь мить Боббі витріщався на нього, тоді розсміявся. Тед, досі стоячи навколішки біля вентилятора, теж приєднався до сміху.
— Боббі, про що ти думав у таксі? — запитав Тед, коли вони нарешті перестали сміятися. — Куди перенісся, коли заварилася ця каша? — Тед зам’явся. — Що побачив?
Боббі пригадалася двадцятирічна Керол з рожевим лаком на нігтях, яка стоїть оголена у хмарах пари з рушником коло ніг. Тільки для дорослих. Показувати водійські права. Ніяких винятків.
— Не можу сказати, — нарешті промовив він, — тому що… ну…
— Бо існує й особисте. Я розумію.
Тед звівся на ноги. Боббі ступив крок, щоб йому допомогти, та Тед відмахнувся.
— А ти не хотів би трохи погратися на вулиці? — запропонував Тед. — Пізніше, скажімо, годині о шостій, я знову начеплю темні окуляри, ми прогуляємося кварталом і перекусимо в «Колонії».
— Тільки ніякої квасолі.
Кутики Тедових вуст сіпнулися в натяку на усмішку.
— В жодному разі. Квасоля ist verboten[13]. А о десятій я зателефоную своєму другові Лену дізнатися, як пройшов бій. Годиться?
— А ниці люди… Вони тепер і мене шукатимуть?
— Якби я так вважав, то не дав би тобі й кроку з дому ступити, — відповів Тед трохи здивовано. — Тобі нічого не загрожує, і я подбаю, щоб так було й надалі. А тепер іди, пограйся в «доганяли» або в «знайди і ув’язни», чи до чого ти там зугарний. Мені треба дещо зробити. Тільки повернися до шостої, щоб я не хвилювався.
— Добре.
Боббі зайшов до своєї кімнати і вкинув у велобанку чотири четвертаки, що їх прихопив з собою до Бріджпорта. Він роззирнувся, дивлячись на все іншими очима. Ковбойське покривало, фото мами на одній стіні, на іншій — світлина з автографом Клейтона Мура в масці. Він здобув її як приз за збирання кришечок від коробок з пластівцями. В кутку — ролики, на одному розірваний ремінець. Біля стіни — письмовий стіл. Кімната стала ніби меншою: не так місце, куди повертаєшся, як таке, з якого хочеться піти. Боббі збагнув, що починає доростати до свого помаранчевого читацького квитка. Якийсь сповнений гіркоти голос несамовито заволав на знак протесту. Заволав: «Ні! Ні! Ні!»
VІІІ. Боббі сповідається. Малятко Джербер і «Малятко Малтекс». Ріонда. Телефонний дзвінок Теда. Клич мисливців
У міському парку дітлашня била по підвішеному на мотузці м’ячу. Поле B було порожнє, на полі C кілька хлопців у помаранчевих сентґебівських футболках грали в щось, лише віддалено схоже на бейсбол.
Керол Джербер сиділа на лавці, тримаючи на колінах скакалку, і спостерігала. Побачивши Боббі, вона розпливлася в усмішці. Та усмішка тут же згасла.
— Боббі, що з тобою?
Боббі якось не усвідомлював, що з ним щось не так, доки Керол про це не сказала, та від виразу занепокоєння на її обличчі на нього враз навалились усі минулі події і він зірвався. Реальність ницих людей, страх після того, як вони лише на волосинку уникли біди дорогою з Бріджпорта, тривога за матір, а найголовніше — Тед. Боббі чудово знав, навіщо Тед витрутив його з дому і чим він зараз займається. Пакує речі в свої невеличкі валізки та паперові пакети з ручками. Його друг від’їжджає.