— Так! Щось типу живих! А ті мужики…
— Які вони на вигляд? Я бачив одну їхню машину, але не їх самих.
Хуан спробував пояснити, але не зміг, англійською не зміг. Тож перейшов на іспанську. Ді дещо перекладав, проте неуважно, все більше зайнятий розмовою з Хуаном, і забував про Боббі. Інші вуличні хлопці — бо саме хлопцями вони й були — присунулися ближче і теж почали вставляти свої зауваги. Боббі не розумів, про що йшлося, але здавалося, що вони налякані, всі. Це були досить круті хлопці, бо тут, унизу, треба бути крутим, щоб просто пережити день, та ці люди все одно зуміли вселити в них страх. Боббі спіймав останній чіткий образ: сягнистою ходою іде висока постать у гірчичному плащі до кісточок. Такі іноді носили у фільмах на зразок «Перестрілки біля корала О-Кей» або «Чудової сімки».
— Я бачив двох, як вони виходили з голярні, тої, де в задній кімнаті роблять ставки на скачки, — розповідав хлопець, якого, судячи з усього, звали Фільйо. — Оце ті чуваки й роблять — лазять всюди і розпитують. І все кидають свої великі машини з невимкненим двигуном коло тротуару. Думаєш собі, треба бути дурним, шоб тут, унизу, просто так лишити невимкнену машину, але хто б оте чудовисько крав?
Ніхто, Боббі знав. Коли спробуєш, кермо може перетворитися на змію і задушити тебе, а сидіння — в сипучий пісок, що тебе поглине.
— Вони все ходять групами, всі, як один, у тих своїх жовтих плащах, хоч надворі так парить, що на граному тротуарі мош яйця смажити, — вів далі Фільйо. — Всі взуті в такі класні білі капці, що просто торба. Ви ж знаєте, я все бачу, в кого шо на ногах, бо в мене аж встає на всю оту фігню. І, по-моєму… по-моєму… — він затнувся, набрався духу і промовив до Ді щось іспанською.
Боббі спитав, що той каже.
— Каже, шо їхні капці не торкалися землі, — переклав Хуан. Очі його розширилися. У них не було ні глузування, ані недовіри. — Каже, шо в них є тотой великий, червоний «крайслер» і, коли вони до нього верталися, їх грані капці вобше не торкалися землі».
Хуан підніс два розчепірені пальці до рота, сплюнув і перехрестився.
Хвилину чи дві всі мовчали, тоді Ді знову серйозно нахилився до Боббі:
— І оті типи шукають твого друга?
— Так, — відповів Боббі, — я маю його попередити.
Йому прийшла божевільна думка, що зараз Ді запропонує піти з ним до «Кутової лузи», а тоді до них приєднається решта «Діаблос», і вони йтимуть вулицею, в унісон клацаючи пальцями, як хлопці з банди «Реактивних» у «Вестсайдській історії». Тепер вони стануть його друзями, бандити, у яких виявилися дійсно добрі серця.
Звичайно, нічого такого не трапилося. Сталося зовсім інше. Мосо побрів до місця, де Боббі в нього врізався. Інші рушили слідом. Хуан затримався тільки, щоб сказати:
— Нарвешся на тотих caballeros[26] — і ти вже мертвий putino, tío mío.
З Боббі залишився тільки Ді. Він сказав:
— Він правильно каже. Тобі треба вертатися в свою частину світу, друже. Хай твій amigo сам вигрібається.
— Не можу, — сказав Боббі, а тоді з непідробною цікавістю: — А ти б зміг?
— Проти простих, певно, нє, але ж оці непрості. Ти же ж чув?
— Чув, — вимовив Боббі, — але…
— Ти здурів, Малий. Poco loco[27].
— Напевно.
Боббі й сам відчував, що здурів. Poco loco, ще й який. Дурний, як миша в нужнику, як сказала б мама.
Ді попрямував геть, і Боббі відчув, як стислося серце. Старший хлопець дістався до рогу (товариші чекали на протилежному боці вулиці), тоді обернувся, склав пальці пістолетом і прицілився в Боббі. Боббі широко всміхнувся і відповів тим же.
— Vaya con Dios, mi amigo loco![28] — гукнув він і побрів геть, піднявши комір свого бандитського піджака аж до потилиці.
Боббі розвернувся в протилежний бік і теж пішов, обминаючи калюжі світла, що його відкидали шиплячі неонові реклами, і, по змозі, тримаючись у тіні.
Навпроти «Кутової лузи» розташовувалося бюро ритуальних послуг: «ПОХОРОННЕ БЮРО ДЕСПЕНЬЇ», як засвідчувала зелена вивіска. У вітрині висів годинник з циферблатом у холодному обрамленні блакитного неону. Під годинником виднівся напис «ЧАС І ПРИПЛИВИ НІКОГО НЕ ЧЕКАЮТЬ». На годиннику було двадцять по восьмій. У Боббі ще залишався час, купа часу, і він угледів вуличку поблизу «Лузи», де можна було зачекати у відносній безпеці, та Боббі не міг просто сховатися десь і чекати, хоч і знав, що так було б найрозумніше. Якби він був дійсно розумний, то взагалі б не приїжджав сюди, вниз. Та Боббі не був старою, мудрою совою, а переляканою дитиною, якій потрібна допомога. Він сумнівався, що знайде її в «Кутовій лузі», та, можливо, помилявся.