Громгомподарство ім. Франко (посадник п. Скомороков) теж закінчило молотьбу. Намолочено озимої пшениці 300 цент., яр. — 210 цент., ячменю-332 цент.
Хліборобська спілка «Вишневе» (посадник п. Чирва) обмолот закінчує. Пар культивують 4-й раз, вже закультивовано 150 га. Стерні злущено 75 га. На боронуванні працюють 42 корови та 10 коней».
/«Нове життя», 11 августа 1943 года/
***
«Ніколи так не брешуть, як під час війни, — сказав якось великий німецький державний діяч Бісмарк. І життя неодноразово підтверджувало влучні слова канцлера. Хочеться згадати про них і зараз, коли чутки, одна абсурдніше іншої розлазяться по нашому місту.
— Ви чули? Взято Запоріжжя.
— І Таганрог.
— І Лозова. Більшовики вже десь близько.
І знаходяться люди, і їх не мало, які вірять всьому цьому. Вірять і діють так, як можуть діяти тільки люди, що піддались паніці. Вони передчасно вбирають городи і тим самим позбавляють себе наслідків своєї ж праці. Вони продають меблі, книги. На зауваження тільки скажуть: «Все рівно фронт пройде — нічого не залишиться».
Але ж ці чутки — явна брехня. Німецька армія на сході міцно тримає в своїх руках оборонні позиції і завдає атакуючому ворогові великих втрат.
«В Запоріжжі днями відбулась прем'єра в міському театрі». «В Таганрозі відкрито художню виставку». «В Лозовій закінчено будівництво нового помешкання вокзала», — так в скупих рядках повідомляють місцеві газети згаданих міст. Газети лежать переді мною на столі: «Лозівські вісті», «Нове Запоріжжя», «Вісник Приазов'я» — всі за останні числа.
Але розповсюджувачі чуток діють, не рахуючись з фактами: вони хочуть будь що порушити спокій а місті, штовхнути на непродумані вчинки панічних людей, підвищити на базарах ціни, змінити нормальну течію життя».
/Є. Островский, «Все для перемоги над большовизмом!» «Нове життя», 14 августа 1943 года/
Газета «Новее життя», почти праздничный номер: Гитлеру — 54 года
Дополнение 1-е. Освободили мир от фашистов, освободим и от рашистов!
Многие запорожцы, несмотря на дождь, периодически срывавшийся с серого низкого неба, пришли 9 мая 2015 года на главную аллею областного центра — на аллею боевой Славы
Жители города собрались, чтобы отметить 70-ю годовщину освобождения мира от гитлеровских фашистов, действия которых нынче повторяют — в Крыму и на Востоке Украины, путлеровские рашисты.
На что внимательный взгляд — и слух, кстати, сразу обратил внимание на празднике: ветеранов не очень много было как на аллее Славы, так и в городе в целом. И в связи с этим не улавливался ухом традиционно присутствовавший в этот день в Запорожье звон медалей фронтовиков.
Негромкий, но вполне ощутимый, если рядом находился ветеран той страшной войны, за победу в которой заплатили своими жизнями восемь миллионов украинцев. Это по самым скромным оценкам.
Почему мало было в день Победы фронтовиков настоящих, участие в боевых действиях которых подтверждали их боевые, а не юбилейные, награды, понятно: даже ведь тому победителю, которому в мае 45-го было всего лишь восемнадцать лет, сегодня уже, значит, исполнилось восемьдесят восемь.
Очень даже солидный возраст.
Ну а самым старшим на празднике на алее Славы был, наверное, Иван Аникеевич Залужный, дважды ставший за последнее время известным на всю Украину.
В конце минувшего лета, в частности, он, потеряв на Восточном фронте 23-летнего внука Ивана, погибшего в бою с путлеровскими рашистами, обратился к жителям соседней страны, до недавнего времени выдававших себя за наших братьев, с такими пронзительными, адресованных сердцу, а не разуму, словами:
«Товарищи россияне, фронтовики, побратимы, друзья мои, что ж вы делаете? Мы вместе воевали. Мы вместе делили кусок хлеба на несколько человек. А теперь ваши сыновья и внуки убили моего внука на войне. Я не виню рядовых, это один делает — диктатор. Это Путин и его окружающие послали вас. Обращайтесь. Пишите обращения все. Прекратите все это. Кому эта война нужна? Никому! Это ж горе, несчастье, слезы».
А накануне 70-летия Победы, в знак примирения, ветеран Великой Отечественной войны из Запорожья Иван Залужный пожал в Киеве руку ветерану УПА из Ивано-Франковской области Мирославу Симчичу.
Это символическое — и историческое, рукопожатие разошлось в фотоснимках по всей Украине нашей многострадальной.