Вони наближались до Чікаго, це було видно з усього. Поїзди раз у раз проносилися мимо. З безмежних просторів відкритої рівнини до великого міста тягліїся з усіх боків ряди телеграфних стовпів. Вдалині уже вгадувалися передмістя, високо в небо здіймалися фабричні димарі.
Все частіше траплялися дерев’яні двоповерхові будинки, що стояли серед поля без огорожі, без дерев, — самотні сторожові пости близької армії будівель.
Для дитини, для генія, обдарованого уявою, або для людини, яка подорожує вперше, наближення до великого міста — це щось чудесне. Особливо увечері, в цю таємничу пору між світлом і сутінками, коли все навколо переходить з одного стану до іншого. О, скільки обіцяє наближення ночі! Як багато чекає від неї стомлена людина! Скільки одвічних ілюзій, скільки надій раз у раз відроджується з нею! Душа трудівника тішить себе: «Незабаром і я буду на волі. Я прилучуся до веселих і веселитимуся разом з ними. Вулиці, вогні, освітлені кімнати з накритими столами — все це для мене. Театри, зали, людні зборища, розваги, відпочинок, пісні — все це моє, коли настає ніч!» І хоч ніхто ще не вийшов з роботи, передчуття охоплює всіх, воно носиться в повітрі. Навіть найпохмуріші люди відчувають щось таке, що не завжди можна висловити чи описати. Це з плечей людських спадає тягар праці.
Сестра Керрі задивилась у вікно. Всі почуття так легко передаються, що її супутник, перейнявшись цим інтересом до міста, почав показувати їй на різні варті уваги місця.
— Ось Північно-Західний район, — говорив Друе. — А оце річка Чікаго, — і він показав на вузьку каламутну річечку, в якій скупчилися велетні мандрівники з далеких вод, здійнявши вгору щогли і впершись носами в чорні палі набережної. Та ось запахкало, загуркотіло, заскреготали колеса на рейках — і все зникло.
— Чікаго стає величезним містом, — провадив він. — Чудове місто! Ви там знайдете багато цікавого, на що варто подивитись.
Вона майже не чула. Серце її стислося від страху. Керрі раптом усвідомила, що вона одним одна, далеко від рідної домівки, і ось-ось опиниться в безкрайому житейському морі. Вона розгубилася і почувала тільки, що їй перехоплює дух і серце б’ється так швидко, аж трохи нудить. Напівстулив-ши повіки, вона намагалася заспокоїти себе, що все це пусте, а Колумбія-Сіті зовсім недалеко.
— Чікаго! Чікаго! — вигукнув провідник, з гуркотом розчиняючи двері.
Поїзд підлетів до залюдненої станції, сповненої гамору й гуркоту кипучого життя. Керрі присунула до себе свою убогу валізку і міцно стиснула в руці гаманець. Друе підвівся, звичним рухом ніг поправив штани і взявся за свою новеньку жовту валізу.
— Ваші родичі, мабуть, прийшли вас зустріти? — сказав він. — Дозвольте вашу валізу.
— О ні,— відповіла вона. — Краще не треба. Я б не хотіла, щоб сестра побачила мене з вами.
— Добре, — одразу ж погодився він. — Але я буду на всякий випадок поблизу, і якщо вона вас не зустріне, я одвезу вас до неї.
— Ви дуже ласкаві,— відповіла Керрі, почуваючи, що така увага до неї, в її незвичному становищі, заслуговує вдячності.
— Чікаго! — співуче гукнув провідник.
Поїзд повільно вповзав у сутінки критого вокзалу, де з обох боків стояли інші поїзди і вже починали спалахувати вогні. Пасажири всі вже повставали з місць і товпилися біля дверей.
— Ну, от ми й прибули, — сказав Друе, простуючи до дверей. — На все добре, до понеділка.
— На все добре, — відповіла вона, потискуючи простягнуту руку.
— Пам’ятайте ж, я почекаю, поки ви не знайдете сестри.
Вона, усміхаючись, подивилася йому в вічі.
В гурті пасажирів вони вийшли з вагона, і Друе удав, ніби не звертає на неї ніякої уваги. На пероні непоказна жінка з виснаженим обличчям, впізнавши Керрі, кинулась до неї.
— Це ти, сестричко Керрі,— заговорила вона, похапцем обіймаючи сестру.
Керрі одразу відчула, що їй бракує ніжної уваги, яка допіру її оточувала. Серед метушні, галасу й нових вражень вона ніби відчула холодний дотик дійсності. Зникли світлі й радісні видіння, зник весь світ розваг. Від сестри так і повіяло похмурим і важким трудівничим життям.
— Ну, як же там усі вдома? — розпитувала сестра. — Як батько, мати?