Сльози, пекучі, мов пекельна смола, течуть з моїх очей, і глухе ридання потрясає моє тіло. Я ще ніколи так не плакала… мов вивергала з душі запечене каміння. Я плакала вічність, а може, дві вічності, ридала три життя, доки не розтанула, не стекла сльозами чорна брила на моїй душі, доки ніч у мені, довга-предовга ніч, не розтанула до малесенької горошини, до останньої сльозини, до летючо-небесної, незбагненно-благословенної полегкості у єстві і душі.
Тиха і просвітлена виходжу на паперть Собору. Від світла Твого, Господи, світ грішний теж здається собором, на дзвіниці якого видзвонює золотий благовіст тепла осінь 1991 року.
У порозі підхоплює мене під руку переляканий Станіслав. Бідний, він так і не посмів… не наважився переступити поріг Святого храму… Господи, прости нам провини наші…
Цей рядок з відомого вірша відомого поета Станіслав вигукував щоразу, тільки-но я починала нарікати на нові порядки. Але вигукував, звісно, не від страху перед реальністю, як на зорі радянської влади його автор, тим більше не від захвату перед ще страшнішим грядущим, а з оптимістичним сарказмом. Точніше навіть: «про-трез-вля-ю-щим» сарказмом! Бо щоразу від цієї цитати я ніби «тверезіла» і ловила себе на думці, що будь-який час, незалежно від політичної ситуації, у будь-якому його вимірі: епоха, рік, день, хвилина, — справді прекрасний і неповторний, і такий… такий приречено минущий! На жаль! Останнім часом я просто фізично відчуваю його плин! Він тече, стікає, невблаганно, як вода крізь пальці, мов пісок з розбитої клепсидри! Здається, лише вчора була осінь золота 1991, дощова зима 1994, холодне літо 1998, як уже сонячна весна 2000 року… І те, що було таким особистим, суб'єктивним: тривогами, радістю, страхом, болем — стало відсторонено-об'єктивними фактами і датами історії, які сьогодні, з висоти проминулого десятиліття по-новому бачу і розумію. Воістино, не тільки велике, а й дрібне краще видно на віддалі…
Що ж до згаданих поетичних гіпербол, то Лора гнівно заперечувала плітки про те, нібито сотворити їх Тичину змусив страх перед чекістами. Була свято переконана, що поет, який, безперечно, був містиком (як і вся тогочасна підрадянська інтелігенція), і вірив у магічну силу слів, написав ці рядки як своєрідне заклинання до жорстокої, кривавої епохи — стати прекрасною! Або ж, була ще одна версія у Лори, тим гнітючим безталанням помстилася Павлу Григоровичу його Муза, яку він з богині Поезії спочатку перетворив на комсомолку-трактористку, а згодом «підвищив» до секретарки Голови Верховної Ради України, яким був призначений по всіх екзикуціях…
Мені ж інтуїція підказує, що то так Павло Григорович, за прикладом Тараса Григоровича, помстився своїм царям-благодійникам: нищівним, байдуже, що прихованим сарказмом. Бо не могла, не могла скрипка його душі так сфальшивити! Бо не може небесна гармонія збожеволіти какофонією! Цей «дир-дир, ми — за мир»… Навіть за лаври і золоті литаври — не може…
Хоча це тільки припущення… Правду про справжні почуття, які водили рукою Поета, ніхто ніколи не дізнається… Н-да, непростим чоловіком був Павло Григорович! Та й чоловік, який так часто цитує його, непростий і досі нерозгаданий. І поведінка його, і слова, і настрій мені не завжди зрозумілі. Тим паче зараз, у цю хвилину, коли час насправді був прекрасним. На вулицях Києва кипіла каштановим цвітом весна двохтисячного (подумати тільки!) року, сповнюючи душі вільних і незалежних громадян надією на краще життя. А мою — смиренням і спокоєм. Слава Богу, ось уже минає десятий рік під зорею незалежності, а ми, хоч і не зовсім здорові, зате живі! І «прокляте» радянське минуле здається майже сном, а нинішнє, «благословенне», — усвідомленою реальністю…