Кажу ж, що навіть Станіслава, ідеолога інтернаціоналізму і лютого ворога націоналізму, та затяжна ворожнеча, вияснення стосунків і «хто більший патріот», обурювали. Особливо тоді, коли «мельниківці» й «бандерівці», замість того, щоб об’єднатися в єдиний фронт, розпочали змаги в перетягуванні каната і навперебій вихваляли хитрість Кравчука, аби ближче сісти коло трону та отримати більше винагород за всі свої муки у боротьбі за вільну Україну. Але, повторюю, Станіслав не був би самим собою, якби не допоміг Кравчукові скористатися шансом і прийти до влади, а «вічному борцеві» Чорноволові навпаки — відмовитися взагалі від влади і перейти в опозицію.
Пригадую, якось, повернувшись із своєї «масонської ложі» чи, як натякає Хаврона, «ложа», чоловік признався:
— Ти знаєш, от дивлюся на них, слухаю, і самому хочеться крикнути, як той американський мільйонер українського походження недавно на якомусь їхньому конгресі: «Дурні! Не махайте прапорами! Рано святкувати! Беріть владу! Беріть банки! Пошту і телеграф! Заводи і фабрики! А тоді аж, з грішми і владою в кишені, за „Просвіту“ боріться! І за освіту!». Ти думаєш, його послухали? Аякже! Перейшли в опозицію! Назад в запілля. В криївки! Оце вожді! Справжні українські!
Так поступово до Станіслава повертався політичний азарт, який передавався й мені, повертаючи водночас й інтерес до життя. Тепер часто думала:
— Де була би сьогодні Лора, у чиїх рядах? ЩО Лора про ЦЕ сказала б чи написала? І взагалі, як повелися б усі ті дисиденти, борці за свободу, у яких не вистачило ні сили, ні хитрого хисту, ні здорового глузду — вижити за радянської влади?
І щось підказувало: усе було б по-іншому. І не на користь Кравчука… О! Браві хлопці — бійці невидимого фронту знали, кому «перекривати кисень» і на сибірських лісоповалах, і в тісних київських квартирках…
Ой-йой-йой… Олександро, балакай та не забалакуйся! Їхня свобода слова — не про тебе, як частенько застерігає Станіслав. Не забувай, що розвинений інстинкт самозбереження не тільки зберігає і береже homo sapiens'а у соціумі, а й робить з нього президента. Авжеж, Кравчука, крім вірних поплічників, привів до престолу саме інстинкт самозбереження, особливо розвинений у простих хлопців-комсомольців, які всіма силами проривалися з народної грязі у компартійні князі. Безперечно, допомагав партійний вишкіл. Та все ж першими особами ставали найздібніші муніпулятори. Не могла намилуватися, як Макарович, ловко граючи на пробуджених Перебудовою національних почуттях української інтелігенції та підігруючи визвольно-сепаратиським настроям, прихиляє до себе трудящий народ! Ну просто-таки козак-дармограй і Богдан Хмельницький в одній особі! А після Референдуму 1 грудня 1991 року, на якому народ сам вирішив долю української державності, Кравчук взагалі став національним героєм і єдиним реальним претендентом на президентський трон.
Світ любить, коли його одверто, але майстерно дурять! Не минуло й півроку Кравчукового президентства, як він став «своїм хлопцем» і для ще недавно озлоблених проти нього, комуніста, дисидентів, націоналістів, і навіть діаспори. А коли один із найзапекліших антикомуністів привселюдно взявся вихваляти Кравчука на всі заставки, щоправда, на свій штиб: «Кравчук, кажу вам, то ще той лис, котрий вкраде у вас курку і вас же переконає, що це ви йому ту курку самі подарували», тоді ти, о, Олександро, вперше по-справжньому оцінила мудрість його «сірого кардинала»…
СІРИЙ КАРДИНАЛСтаніслав, як завжди, залишався в тіні. Звичайно, колишні цекісти і чекісти знали, чия тінь туманіє за таким народним і демократичним Президентом, і незлобливо підсміювалися над цим «театром», надто коли Леоніда Макаровича обрали на якомусь козацькому святі в піку Чорноволу Гетьманом України. Проте в глибині душі кожен завдячував йому «животом» і добробутом своїм. Я ж дякувала за те, що не дав пролитися крові. А в наших краях, щедро политих «рудою», це вельми переконливий аргумент!