Втікачі з пилявецького поля теж воліли не затримуватися, а драпати далі, але міщани зібрали для них гроші, й вони розмістилися по селах під Львовом, обравши собі вільним голосуванням гетьманів. Проте дуже багато вояків оминали Львів і рухалися далі у глиб королівства, одні через те, що боялися гніву за ту велику ганьбу, якої зазнали, втікаючи з табору, інші через те, що комісари не могли їм видати платні. А незабаром з’явилися й головні герої історичної битви — реґіментарі[14] королівської армії. Першим прибув підчаший Миколай Остророг, міщани зиркали на нього спідлоба, їм соромно було згадувати власні оплески та маніфестації під час його виїзду до обозу. Тепер це було сумне видовище, він приволікся як убогий слуга, натомлений, почорнілий, без опанчі й без пристойної шапки. Хоч багатієм ніколи не був, а перед походом заліз у борги, надіючись опісля гарних зисків, тепер був геть зруйнованим і пригніченим. У неділю перед полуднем він зібрав військову нараду у Францисканському монастирі, де зійшлося кільканадцять ротмістрів і поручників та до трьохсот жовнірів. Підчаший виголосив жалісливу промову, намагаючись довести, що не він був причиною втечі й поразки, звинувачуючи комісарів та полковників, які не хотіли його слухати, бо кожен чувся великим воєводою. В понеділок 28 вересня він уже писав реляцію до Варшави, так само відкидаючи від себе будь-яку провину, і просив грошей на військо, а що йому ніяково було признатися, що він перший з усіх генералів опинився у Львові, то завершив листа виправданням: «я сюди прибіг сьогодні...» і дату поставив: 28 вересня.
У неділю вранці прибув також князь Володислав Домінік Заславський та, зустрівши гнівні погляди міщан і вояків, злякався і тихенько, як щур, ушився, вирушивши на захід. Пізніше приїхав львівський староста Адам Гієронім Сенявський з кількома своїми хоругвами. Цей двадцятип’ятирічний молодик утік просто з Бережан, полишивши на волю Божу місто й порожній замок. Причина втечі була доволі поважна, кілька днів тому він з дурної голови звинуватив п’ятнадцять русинів-міщан та двох священиків у зраді й плануванні замаху на себе і свою родину. Жодних доказів не було, нікого з них не допитали, а відразу послали за катом до Львова, і Каспер відсік їм голови. А тут наспіла вістка про пилявецький погром, і Сенявський вирішив, що аж тепер зависла над ним справжня загроза смерті. Так само чкурнув з рідних Бродів коронний хорунжий Александр Конецьпольський, але й він у Львові не затримався, а рушив далі.
Пополудні з’явилися князь Єремія Вишневецький з київським воєводою Янушем Тишкевичем. Воєводи й високі офіцери недолюблювали князя, зате обоє прибульців тішилися найбільшими симпатіями серед вояків та міщан, їхня поява підняла всіх на духу, хоч Єремія мав натомлений і зрозпачений вигляд. Обох відразу запросив до себе на нараду Остророг і не вигадав нічого мудрішого, як дорікати та звинувачувати їх у пилявецькому погромі, нібито вони не хотіли воювати, що, звісно, було брехнею. Краще б він того не робив, бо ті в свою чергу нагадали, як він з поля бою тікав, аж диміло за ним. Тут втрутилися присутні офіцери й комісари й заявили, що слухати Остророга не будуть, а підкоряться лише Вишневецькому. Їх підтримали лавники та райці. На цьому нарада закінчилася. Коли ж Остророг у понеділок знову зібрав військове коло в костелі Францисканів, ані Вишневецький, ані Тишкевич не з’явилися, почуваючись ображеними через безпідставні звинувачення, а без князя і воєводи вся нарада виглядала б доволі дивною. Остророг насправді був бездарним воєводою з неприборканими амбіціями, він, звісно, міг би й сам вести раду, але попри весь свій гонор відчував, що не варто цього робити, тому послав підкоморія з писарями за відсутніми панами. Ті прийшли до Вишневецького й стали його переконувати, що порятунок Львова лежить лише в його руках, і всі, мовляв, чекають на його згоду. Бачачи, що посли довго не повертаються, міщани й собі вислали депутацію, і вже дві групи посланців просили князя не покидати їх на поталу ворогові. Та Вишневецький і Тишкевич не піддавалися на ті прохання, посилаючись на звинувачення підчашого. Насправді причина була інша — відсутність коштів на оплату війську. Після тривалих віднєкувань врешті князь і її озвучив, і щойно, коли міщани обіцяли покрити всі видатки, обидва пани змилосердилися і пішли до кола, де вже цілих три години нетерпляче їх чекали.
Тут вони вислухали вибачення підчашого, а відтак почалася нарада. Військо хотіло мати головного командира, всі бачили гетьманом лише Вишневецького, а тому просили його ледь не хором узяти на себе командування обороною Львова. Тут князь знову згадав про відсутність грошей на оборону. Несподівано з’явилася міщанка Катерина Слоньовська, яка принесла срібло від сестер кармелітанок і власні коштовності, поклала те все перед Вишневецьким і з плачем заклинала його Господом і всіма святими, аби став на чолі війська й рятував Вітчизну. Військова рада від зворушення заніміла, запанувала тиша, а голос міщанки злітав понад головами все виразніше. Коли вона замовкла, три тисячі вуст повторило її заклик. Нарешті князь погодився за умови, що будуть зібрані кошти на військо, а підчаший складе свою реґіментарську владу. Тут уже надженджурився підчаший:
— Хочете, щоб я відрікся посади, яку мені надав король? Відрікся на домагання купки людей?
Він аж трясся від обурення, почервонів, а голос його тремтів, аж став заникуватися, але тут зірвалася така буря гніву проти нього, сипонули такі звинувачення з усіх боків, що врешті він скорився і обіцяв, що складе свої повноваження та відішле грамоту примасові. Але ж раптом усі усвідомили, що новий гетьман може не знайти підтримки короля і сейму, тому всі разом із Вишневецьким почали тепер просити його, щоб підчаший того не робив. І так ото було знайдено соломонове рішення, що на чолі війська будуть Остророг і Вишневецький.
Під час цих нарад трапилася доволі дика подія. Між зібраними в костелі помічено було одного русина з передмістя, він стояв собі збоку й щось нотував у книжечку. Хтось вирішив, що то шпигун. Кілька вояків, які під Пилявцями й шаблі не добули, вивели чоловіка на подвір’я і без допиту й суду мужньо зарубали. Після цієї перемоги над ворогом лицарське коло подалося на замок увінчати день бенкетом. Але паніка й плітки про потаємні зносини львівських русинів з козаками не вщухали, а поширювалися й далі. 2 жовтня козаки пана Сенявського упіймали гологірського міщанина й припровадили до Львова, бо він буцімто йшов до Хмельницького з листом від тамтешніх міщан, які закликали гетьмана негайно прийти на допомогу проти польської тиранії, обіцяючи забезпечити військо всім необхідним. Каспера покликали піддати нещасного тортурам. Лукаш пробував втрутитися, бо ці звинувачення виглядали смішно. Жменька міщан маленького містечка обіцяла забезпечити велику армію? І яким чином цей лист міг пришвидшити рух козацького війська, яке й так ішло в цьому напрямку? Та, висловивши все це, відразу ж і пошкодував, бачачи, як пучнявіє обличчя бурґомістра Ґрозваєра, — тут, що не говори, а він зробить навпаки. Так і вийшло. Бідолаху піддали таким тортурам, що він з усім швидко погодився, а потім стратили.
А 4 жовтня об’явилася істерична білоголова, яку начебто послав Кривоніс з одним козаком шпигувати, вдаючи подружжя, аж під самий Краків. Однак вона покинула козака, здалася на милість райців і розкаялася. З усього було видно, що це божевільна, бо плуталася, оповідаючи про їхню мандрівку, не могла назвати достеменного місця, де розлучилася з козаком. Лукашеві вдалося її вирвати з цупких лабет правосуддя з огляду на стать. Її помилували, що було, на думку Кушевича, «не дуже добре й не дуже слушно. Спіймали й іншу, чоловік якої утік до Хмельницького, й віддали на тортури. Нема ніяких сумнівів, що між прихильниками грецької віри не знайдеться вірних і відданих мужів, від них, напевно, йде наша згуба».
Манія шпигунства прокотилася містом. Католики спідлоба зиркали на православних, православні остерігалися католиків, євреї — і тих, і тих, слушно чекаючи підступу й зради. Разом зі страхом і панікою ширилися неймовірні байки, обростаючи новими вигадками й втягуючи в їхнє розповсюдження все більше народу. Фантазійні чутки про підступних русинів небавом перескочили, наче блохи, на євреїв, і ось уже арештовано трьох чоловіків, які начебто влаштували ритуальне вбивство. Арештовано їх було за доносом одного-єдиного боголюбного міщанина, який вказав на цих євреїв як на убивць невинного християнина. Справа була доволі заплутана, бо трупа не знайдено, цілком можливо, що той, кого буцім убили, втік разом з іншими львів’янами з міста, однак євреїв узяли на тортури, і за недовгий час вони в усьому призналися. Єдине, що затаїли, — місце поховання трупа. Коли кат повів їх до місця страти, їхні руки облили смолою, обмотали конопляними мотузками та підпалили, вони йшли до помосту, корчачись від болю, а довкола вирувала обурена юрба, вимагаючи негайної смерті, і не заспокоїлася, допоки полум’я не охопило тіла жертв і не проковтнуло їх. Але й потім юрба не розійшлася, а дочекалася, коли вогонь погасне, і тільки смердючий дим буде ще висіти в повітрі, а тоді кинулася збирати в хустинки попіл спалених «убивць», щоб посипати ним двері й вікна й таким робом убезпечити себе від нашестя упирів та демонів.