Я й не опиралася, коли, опинившись у балії, віддала себе на поталу спритним рукам служниці, котра стала натирати мене намиленим квачем геть по всьому тілу спочатку навстоячки, потім посадила в балію і звеліла задирати по черзі одну ногу за другою, аби теж вишурувати. Я після цієї процедури чулася так, що могла б умить заснути, але ця милість мені дарована не була. Служниця витерла мене насухо рушниками і помогла вдягнутися. Моя невправність у поводженні з жіночим вбранням викликала в господині щирий, але теплий сміх, я теж не могла стриматися, бо й мене саму веселили всі придабашки з різними частинами одягу. Спочатку я вдягнула одну спідничку й другу, поверх них лляну сорочку, а відтак сукню і корсет, оздоблений дрібними кольоровими камінчиками. Гертруда шнурували корсет разом зі служницею, без їхньої допомоги мені не вдалося б також вбрати тоненькі шовкові панчохи, в які я намагалася запхати ноги, не скрутивши панчіх рулькою. Мештики виявилися якраз упору.
Після цього Гертруда потягнула мене до спальні, де було дзеркало, аби я помилувалася собою. Я дивилася на своє відображення з неабияким здивуванням. Я сама себе ледве упізнала, то що казати про тих, хто побачить мене у Львові. Вигляд спальні мене теж захопив. Велику її частину займало широке ліжко під балдахином, накрите білим кашеміром з барвистими китицями, в узголів’ї височіли білі гаптовані подушки, балдахин був обтягнутий червоною матерією, а по ній густими складками спадав додолу індійський муслін. Вісім канделябрів з позолоченого срібла, прикріплені до стін, готові були за будь-якої хвилі спалахнути й осяяти це кубельце любові, яке за дня приймало світло лише з вікон. Я ще не бачила такої розкоші й не могла відвести очей ні від цього ложа, ні від штудерно інкрустованих меблів, ні від квітчастого килима, що м’яко стелився під ногами, ні від переливчастого адамашку, що ним були оббиті стіни, і колір якого мінявся залежно від кута зору. А ще там було багато вишивок і гаптувань, якими прикрашені були крісла, комоди, підставки для вазонів. Я несподівано відчула в собі оцю давно притлумлену жіночу примху — потяг до затишку, до всього, що красиве й манить око. Якось раніше я над цим не замислювалася, відколи увійшла в роль парубка.
Гертруда з задоволенням стежила за моїм подивом і не квапила. Я запитала, хто оце все вишив та вигаптував, а вона не без гордості похвалилася, що дуже любить вишивати й часто навіть оздоблює золотими нитками тканини й сукні, які продає її чоловік. Коли ми повернулися до вітальні, мене чекали тепла делія[17], оздоблена златоглавом, і ще одне здивування, коли виявилося, що вдягають її наопашки, і руки в рукави не засовують, бо вони повинні метлятися вільно.
— Ну, ось, — сказала господиня, — ви тепер жінка. І яке ваше ім’я?
— Юліана.
— Чудово. Так і залишайтеся Юліаною.
Незабаром у торгових рядах ґданського ринку з’явилися дві панни в гарненьких капелюшках з кольоровими пір’ячками й стрічками. Обидві зупинилися біля крамниці Клауса Штольца, уважно оглянули вітрину, а затим увійшли досередини. За лядою присадкуватий чоловік середнього віку вправно відмірював ліктем сувій блавату. Побачивши гостей, радісно вигукнув:
— О, Труді! Яким вітром? Ти хіба не збиралася увесь день займатися гаптуванням?
— Так, дорогий Клаусе, але уяви собі, до мене завітала моя давня подруга панна Юліана. Вона потребує розширити свій гардероб. Йдеться про геть усе. І май на увазі, що панна, бажаючи навчатися медицини в університеті, увесь час носила чоловіче вбрання, а отже, світських манер і моди не пізнала. Тому, будь ласка, якомога детальніше втаємнич її в усі приваби свого краму.
Клаус прискалив зацікавлено око, оцінюючи невідомку з ніг до голови, підкрутив вуса й почав:
— Якраз саме сьогодні, ясна панно, мені достачили чимало свіжого товару. Дивовижні, щоправда, морці з косичками на голові.
Еге ж, та то наші козаки! Як же я раніше не дошолопала, що можна було й собі щось вибрати з жіночого вбрання! Але ні-ні, я відмахувалася від нього, як від вогню, щоб не дай Боже хтось не здогадався, хто я насправді. А тепер ось воно тут.
— Ось маєте сорочки з тоненького кельнського лляного полотна з фламандським мереживом, — прицмокував крамар. — Ось сукні з матовими узорами на лискучому тлі, ось із альтембасу — це коштовна тканина з випуклими узорами, перетикана золотими нитками, рід оксамитного брокасу. Оце з блавату — теж цінна шовкова тканина, найчастіше блакитна, хоча є у нас блават, комбінований з лямою. Ляма — шовкова тканина, виткана золотими нитками. Я б радив адамашок, комбінований зі златоглавом, — себто тканиною з золотих ниток і фламандським мереживом. Щось таке, як є на вас, тільки ваша сукня уже вийшла з моди. Смужки зараз у моді ширші й декольте більше. Корсет підійде ось цей — гаптований опуклими трояндами з делікатними зеленими литочками. Що на це скажете?
Я мовчала. Я геть не тямила, що б мені могло пасувати. Тому Гертруда все взяла на себе, вона підхопила вбрання, яке запропонував чоловік, і повела до кімнати для перевдягання. Там вона приміряла на мене кілька суконь і вибрала три з них разом із кількома сорочками, спідницями та корсетом. А ще я попросила для себе ловецьке жіноче вбрання, Труді вибрала каштанової барви куртку, білу сорочку й штани; чоботи я мала. Принаймні ці шати відрізнялися від тих, у яких я вже дефілювала у Львові. До суконь додалися ще кілька пар панчіх, черевички, гребінці, хустинки, стьожки й рукавички. Наприкінці Гертруда навідріз відмовилася забирати той одяг, який дала мені в хаті.
— Дорогенька, — казала вона лагідно, пригортаючи мене, — я вже ніколи не буду така струнка, як була. Коли ви приїдете до вашого Лємберґа й напишете мені, я відішлю для вас ще дещо зі свої шатні. А може, й сама вас провідаю.
Я відчувала зворушення, але разом з тим і острах, я геть не бажала бути від когось залежною, надто, якщо не уявляла, чим би мала віддячити. Але за тих кілька годин, які я провела з Гертрудою, все ж прониклася до неї симпатією і довірою, і ці відчуття перемогли.
— Ваша надмірна доброта ошелешує мене, — сказала я. — Не уявляю, як вам віддячити.
— І не думайте про це. Якщо маєте бажання, можемо ще прогулятися містом, а потім підете до нас відпочити.
— Дякую, але я б воліла не гаятися.
— Куди ви так квапитеся? Вас хтось там чекає?
— Можливо... — Я стенула плечима й загадково усміхнулася. Чи справді мене хтось у Львові чекає? Може, так, а може, ні. Та однаково моє місце там.
— Ага, — засміявся Клаус, — то ви в університеті часу не марнували й з кимось листувалися? — Я кивнула. — І як ви збираєтеся мандрувати?
— На одному з кораблів... до Лємберґа.
— Тобто ви ще не знаєте, на якому й коли? — здивувався він.
— Ні. Буду рада, якщо ви мені в цьому допоможете.
Я подумала, що плисти назад із корсарами буде безглуздям, адже мушу зійти на берег кралею. Їхню реакцію на таке перевтілення не важко передбачити. Жінка на кораблі! Страхіття!
— Гаразд. Германе! — Клаус покликав слугу, що, стоячи на драбині, вирівнював скручені сувої тканин. — Гайни-но до дядька Ґустава, нехай погляне у свою книжечку, чи не пливе найближчими днями яке корито до Лємберґа. Одна нога тут, друга там — рухом!
Слуга зник, а Клаус припросив нас умоститися за столиком і налив чаю та вина, пригостивши ще й цукерками й цукрованими горішками.
— Якщо б не знайшлося сьогодні корабля, який би відпливав у тому напрямку, Юліано, — сказав він, — можете розраховувати на нашу гостину. І я б на вашому місці таки не квапився. Там, у ваших краях дуже неспокійно. Ось газети пишуть... — він розгорнув останнє число «La Gazette».
Козаки здобували перемоги за перемогами, війна перетворилася на жорстоку різанину. Коронні війська вбивали не лише козаків, але й селян, жінок і дітей, не жаліючи ні старих, ні молодих. Палали села й хутори. Козаки мстили їм тим самим, вирізаючи шляхту, католицьких святих отців, ченців і євреїв, що були на панських послугах. Отже, війна розбушувалася не на жарт. Недарма ж пахло нею ще там, у Львові. Та й не мені одній. І війна — це якраз те, що мені потрібно. Це моя стихія. Моє життя. Я не повинна зволікати.