— Легенди про неї ходили віддавна. Але, наскільки мені відомо, її не знайшли. Хоча багато хто шукав.
— Та ні, вже знайшли. І вже нею зацікавився папа. Не сумніваюся, що його жадібні руки простяглися туди. — Несподівано королева подивилася на мене уважніше й запитала: — А які у вас стосунки з чоловіками?
Я стенула плечима.
— Зараз жодних. Я мала любовну пригоду ще в університеті, коли мене один зі студентів застукав у купелі. Щоб він не видав мене, я віддалася йому. Ми стали коханцями. Не скажу, що мені це не сподобалося, але він став мене шантажувати, і я його, спровокувавши на дуель, заколола. Потім я переспала ще з двома-трьома, але це було давно.
— Заколола? Браво! — Королева засміялася своїм грудним голосом. — А як ви ставитеся до фривольної літератури?
— Мені все цікаво. Звісно, я читала й «Декамерон», і «Гептамерон», і ще багато чого.
— А чи чули коли-небудь про П’єра де Брантома[24]?
— Ні. Хто це?
— Французький письменник, помер ще в 1614 році. Він написав дуже розпусний твір «Житія галантних пань», у якому зібрав різні плітки з життя королівського двору. Його ще не видали, але мені зробили каліграфічну копію з рукопису. Я вже прочитала й охоче поділюся з вами. Якщо ви не проти, зачитаю свій улюблений уривок. Ось...
«Траплявся сила білоголов, жи бувают такі худі та бідні на тіло, висохле й кістляве, що нічого не можут показати, іно самі маслаки. Про їдну таку пан єпископ з Цистерону кпив, що більше задоволення спати з полапкою на пацюків з латунного дроту, аніж з нею. Сказав також їден гідний шляхтич, жи мав справу з поважною пані: „Я ся кохаю в м’ясі, а вона має самі кості“.
Приховуючи свою худизну, деякі білоголові примощуют собі до задків малі подушечки, жиби не муляли їм їхні кістки, кгди сядут на тверде, а також носят майстерно пошиті з атлясу пантальони, набиті паклею, так, що хтось, кгди їх мацне, то знайде саме добре й подумає, що то їхня прирідна туша.
Я чув про їдну велику пані, яка хутром так обросла, жи була кудлата й на грудях, і на животі, і на плечах, а насподі, як той вепр. Але й жагуча, як дика кицька.
Перса теж бувают ріжні. Їдні мают шкіру гусячу альбо як в обскубаного шпака, шершаву, інші мают вим’я опалі, що звисают, як у корови.
А кгди спуститися нижче, то там теж буває ріжне. Їдні мают там волоссє зовсім не кучеряве, а рівне, жи звисає, як вуса сарацина, а їднак не стрижут собі нікди сього руна й радо його носят. На се навіть приказка є: „Дорога мощена, а піхва кошлата зручна, щоби скакати“.
Я чув про іншу гарну пані, яка мала там таке довге волоссє, жи заплітала в нього єдвабні стяжки, які прив’язувала до стегон, і в такому вигляді ся показувала іноді своєму чоловікові й своєму коханцеві. А жи сама не могла виконати таку кунштовну[25] працю, то помагала їй в сьому служниця, яка усім про сесю чудасію розповідала.
Інші мають піхву таку велику, простору й широку, жи можна б її взяти за яскиню Сибілли. Я чув про деяких, і то не простих пань, которі мают такі піхви, що й кобила такої не має, а тому ріжними штуками ся намагают звузити сесі ворота, та, на жаль, після двох-трьох разів та сама широчінь ся відновлює.
Їдній такій гарній пані наш король дав прізвисько „штири морґи піхви“, така була в неї велика й широка, бо не раз за свого життя дала її виміряти ріжним геометрам. Вона також намагалася звузити свою яскиню, але врешті занехала й зважала вже лиш на те, щоб добирати найгрубіші калібри.
Інші мают у піхвах такі довгі губи, що аж висят, наче гребінь півня. Я чув від небіжчика пана Рандана, кгди раз зібралася компанія добрих товаришів при дворі, то не знаючи, чим би ото ся зайняти, вирішили піти попідглядати, як дівчата цюняют, і ся сховали у виходку під сподом. І от їдна, присівши при самій дощатій підлозі, мала такі довгі варґи, жи проникли вони через шпари так, жиби не збрехати, на довжину пальця. — Читаючи це, королева не стримувала свого потужного реготу. — І ось пан Рандан, прихопивши товсту голку, пробив майстерно сесі варґи до дошки, а дівчина, відчувши заштрик, враз підскочила й порвала їх так, що з двох половинок, які мала, зробилося чотири, які звисали фарфоцлями, наче медуза. Нема що й казати, якого болю зазнала їхня господиня і як розгнівалася. Опісля пан Рандан оповів усе королю Генріху, і той теж добряче повеселився».
Вона буквально душилася зі сміху, хоча мені зовсім не було смішно, бідна дівчина, думала я, але, щоб не розчаровувати королеву, я намагалася не виявляти своїх емоцій, бо загалом плітки Брантома були цікаві й відображали настрої і звичаї французької шляхти, від якої італійська, яку я більше знала, геть не відрізнялася, що, зрештою, і відбито в творах Джованні Бокаччо, Франческо Каттані[26], Поджо Браччоліні[27], Аньоло Фіренцуоли[28] й інших. Однак я не розуміла, навіщо мені королева це читає, якщо вже вирішила подарувати цей манускрипт. Але небавом усе стало зрозуміло, коли ми, вже доволі п’яненькі, сиділи мовчки. Бо після того цитування вона замкнулася і лише пила вино, дивлячись у нікуди. Я їй не заважала. Врешті вона промовила:
— Вже пізно. Гадаю, ви переночуєте в мене?
Я знизала плечима.
— Якщо ваша ласка.
Вона задзвонила у дзвіночок, і вбігла фрейліна.
— Купіль готова? — запитала королева.
— Так, моя пані.
— Добре. Ви всі вільні до ранку.
— А-а... — зам’ялася фрейліна.
— Ні, — відрізала королева. — Я сама роздягнуся. — Потім, коли та зникла, сказала: — Ванну нагріли. Ви ж не відмовитеся скласти мені компанію для купелі?
Я хотіла сказати, що вже сьогодні купалася, але стрималася. Бо запрошення до компанії ще не означає саму купіль, може, королева хоче, щоб я їй спинку потерла. І я кивнула. Вона випросталася, вся така виструнчена, і понесла себе в напрямку купелі, а я рушила за нею, не відаючи, що мене чекає. Ми проминули одні й другі двері, потім і треті, і четверті, аж нарешті опинилися в просторій кімнаті, яку всю заволокло паром, бо посеред тієї кімнати стояла довга мідна ванна. Христина без зайвих слів почала роздягатися, скидаючи весь одяг на підлогу. У неї була доволі гарна фігура, хоча одне плече й справді хибувало, і вона накульгувала, але талію мала витончену, яка плавно переходила в стрункі стегна, сідниці, щоправда, були пласкі. Усе її тіло було надто бліде, мовби ніколи сонячного світла не бачило. Вона увійшла у ванну спиною до мене, занурилася і з насолодою відкинула голову на її край. Пара обволікувала її, а я стояла, як бовдур.
— Приєднуйся, — промовила вона розмореним голосом.
Я подумала, що вона жартує, бо ж хіба я не повинна зараз натирати її спину? Але ні, вона більше не промовила ні слова, а я не відважилася перепитувати. Я хутенько скинула з себе всі лашки й залізла у ванну навпроти неї, правда, не відразу, бо вода була доволі гаряча, отже, я опускалася поволі, помітивши, як вона зацікавлено обстежує моє тіло. Щойно тут мені свінуло, що цей вечір не завершиться просто так. Я всілася, і наші ноги переплелися. Моє тіло швидко звикло до гарячої води, але Христина опустила руку поза ванну, підхопила глечик і хлюпнула ще окропу, який вмить обволік мене ще більшим теплом. Вона усміхнулася до мене, а її нога проникла поміж мої ноги й притулилася до розкішниці та стала перебирати пальчиками. Ну, що ж, якщо має відбутися така забава, я готова. Я випростала й свою ногу й теж торкнулася її розкішниці, але не намацала там волосся, а лише чисте виголене тіло. Помітивши моє здивування, вона підвелася на ліктях так, щоб випірнути з води й задемонструвати всю свою поголену до блиску красу та вручила мені витесаний зі слонової кості прутень. Відтак підсунулася ще ближче, а її лоно опинилося в мене біля грудей, я провела по ньому пальцями, погладила, але здогадалася, що вона чекає не цього, і, не надто вагаючись, припала до нього вустами, водночас пестячи її тим кістяним прутнем. Я була п’яна, мені було все байдуже, я стискала її сідниці в жменях і виціловувала її з хмільною пристрастю, хоч і робила це вперше в житті, але відчувала збудження, бо чула, як вона часто дихає, як хлипає і хапає мою шию своїми ногами, а ще я була переконана, що вона віддячить мені тим самим, і не помилилася, бо після того, як вона скрикнула й застогнала, ми обоє завмерли, і кілька хвилин перебували в повній нерухомості, аж поки королева не підхопила на руки мої сідниці й не стала виціловувати моє лоно та вводити прутня. Я піднімалася в небеса, мене не існувало на цій землі, мене ніде не було, я була невідомо де, я заплющила очі і хотіла, щоб це ніколи не закінчувалося, але так не буває, і я захлинулася розкішшю.
24
Брантом П’єр (1540—1614) — французький військовий діяч, автор кількох хронік та один із найпопулярніших авторів епохи Відродження.
27
Браччоліні Поджо (1380—1459) — італійський гуманіст, письменник, збирач античних рукописів, каліграф. Вважається автором романського шрифту.